Студ

Library

Державне регулювання індустрії туризму: регіональний аспект

Інвестиції













ДИПЛОМНА РОБОТА

Державне регулювання індустрії туризму: регіональний аспект

Зміст


Вступ

Розділ 1. Сутність і специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму

1.1 Сутність та особливості поняття індустрії туризму

1.2 Специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму

Розділ 2. Аналіз стану та оцінка державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні

2.1 Дослідження стану та тенденції державного регулювання туристичного комплексу

2.2 Формування державної політики розвитку індустрії туризму на основі стратегічного планування

Розділ 3. Удосконалення механізмів розвитку індустрії туризму на регіональному рівні

3.1 Розробка принципів та напрямів удосконалення державного регулювання індустрії туризму на рівні регіону

3.2 Розробка та реалізація Концепції державного регулювання розвитку туризму в регіоні

3.3 Механізм реалізації державної політики підтримки розвитку індустрії туризму в регіоні

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


Актуальність теми. У концепції державної регіональної політики України визначено, що важливим напрямом прискорення соціально-економічного розвитку країни є підвищення ефективності функціонування господарського комплексу кожної адміністративно-територіальної одиниці на основі раціонального використання її природно-ресурсного, екологічного, виробничого та іншого потенціалу. Більшість регіонів України, володіючи значним туристичним потенціалом, мають суттєві передумови для забезпечення свого соціально-економічного розвитку за рахунок активізації сфери туристичного бізнесу. В Законі України від 18.11.2003 р. № 1282-IV "Про внесення змін до Закону України "Про туризм" відзначено, що туризм є одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури, джерелом поповнення державного та місцевих бюджетів.

Розуміння важливості і значущості тієї ролі, яку грає туризм для економіки в цілому, спонукало до побудови розгалуженої і всеосяжної системи державного регулювання туризму, що охоплює всі сфери, прямо або що побічно зачіпають туристичну діяльність.

Спостерігається тенденція покращення використання туристично-рекреаційних ресурсів. У той же час розвиток індустрії туризму в регіонах України гальмується недосконалістю нормативно-правової бази, а також методичної, організаційної, юридичної та інформаційної підтримки субєктів підприємництва в сфері туризму та курортів; недостатньою ефективністю механізмів державного регулювання та управління туристичними підприємствами у сфері туризму і курортів; незначними обсягами інвестицій, які вкладаються у розвиток матеріально-технічної бази туризму; недосконалістю туристичної інфраструктури; неефективністю використання рекреаційних ресурсів. Це обумовлено тим, що не дивлячись на значну теоретико-методологічну базу досліджень проблем використання туристично-рекреаційних ресурсів вітчизняними і зарубіжними вченими, питання державного регулювання індустрії туризму досліджено недостатньо.

Проблеми й особливості розвитку туризму знайшли своє відображення в наукових дослідженнях: передумови виникнення, принципи функціонування підприємств рекреаційно-туристичного комплексу, класифікація їх форм і видів, організація діяльності в ринкових умовах, методологія розробки і реалізації державної та регіональної туристичної політики, особливості обліку й аналізу результатів роботи, планування фінансово-господарської діяльності, світовий досвід організації туризму висвітлені в наукових працях таких вітчизняних і зарубіжних учених, як: В. Азар, М. Борущок, Л. Гринів, П. Грудзь, Б. Данилишин, В. Дмитренко, В. Євдокименко, І. Зорін, Д. Карамишев, В. Кифяк, В. Козирєв, В. Кравців, О. Любіцева, М. Мальська, В. Мацола, А. Мельник, О. Мілашевська, О. Мордвінов, В. Федорченко, С. Харічков, В. Цибух, А. Чечель, О. Шаптала та інші.

Тому удосконалення механізмів державного регулювання та організаційної структури управління індустрії туризму у регіонах України є дуже актуальним і своєчасним. Необхідність пошуку раціональних шляхів щодо підвищення ефективності механізмів державного регулювання індустрії туризму у регіонах України обумовлює актуальність теми дисертаційної роботи.

Мета і задачі дослідження. Метою дипломної роботи є розробка теоретичних, методичних і практичних положень щодо державного регулювання і підтримки розвитку індустрії туризму і обґрунтування практичних заходів щодо її реалізації.

Для досягнення поставленої мети вирішено такі основні задачі:

узагальнено теоретичні підходи щодо змісту поняття "державне регулювання індустрії туризму";

виявлено специфічний інструментарій впливу в механізмі державного регулювання індустрії туризму, та визначено основні засоби їх реалізації;

проведено порівняльний аналіз повноважень органів, які здійснюють державне регулювання туризму в розвинених країнах, та розроблено пропозиції щодо застосування досвіду регулювання індустрії туризму в Україні;

запропоновано методологічні підходи до формування державної туристичної політики на основі стратегічного планування розвитку індустрії туризму;

запропоновано перспективні напрями діяльності органів місцевого самоврядування з субєктами підприємництва, що здійснюють туристичну діяльність; 6

обґрунтовано доцільність впровадження екологічного моніторингу в системі державного регулювання індустрії туризму дозволяє упорядкувати туристичну експлуатацію природних ресурсів.

Обєктом дослідження є процес державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні.

Предметом дослідження є регламентуючий та організаційний механізми підвищення ефективності державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених задач у роботі використано такі методи: узагальнення (при вивченні та узагальненні нормативно-правової бази, яка регулює функціонування сфери туризму в Україні); системного аналізу (при проведенні аналізу формування структурних підрозділів з питань туризму і курортів в областях України); аналітичний і структурно-логічний (при розробці пропозицій щодо удосконалення організаційної структури управління індустрією туризму на регіональному рівні); порівняння (при проведенні порівняльного аналізу задач у сфері туризму центрального і місцевих органів виконавчої влади та задач структурного підрозділу з питань туризму облдержадміністрацій).

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативно-правові акти України, статистичні матеріали, звітна документація управлінь та відділів обласних державних адміністрацій і туристичних підприємств України, наукові публікації вітчизняних і зарубіжних вчених.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в такому:

вперше:

в економічному механізмі державного регулювання індустрії туризму з метою недопущення негативного впливу на природні ресурси, виявлення ознак порушення природно-екологічного балансу запропоновано включити систему екологічного моніторингу;

удосконалено:

інструментарій державного регулювання в різних аспектах розвитку туризму, виділенням правової, економічної, організаційної, соціальної, науково-освітньої, культурної, екологічної сфери регулювання;

методологічні підходи до формування державної туристичної політики на основі стратегічного планування розвитку індустрії туризму шляхом визначення мети держави та суспільства на основі проведення ретроспективного аналізу досвіду розвитку туризму, аналізу та прогнозу туристичного потенціалу та факторів зовнішнього середовища, обґрунтування мети та принципів державної туристичної політики, формування системи цільових показників та критеріїв оцінки їх ефективності, обґрунтування пріоритетних напрямів державної туристичної політики, визначення сприятливих умов для її розвитку, оцінки ресурсних можливостей країни (регіону), розробки та реалізація цільових програм, планів та заходів, контроль та моніторинг стану;

набуло подальшого розвитку:

визначення дефініції "державне регулювання індустрії туризму", як діяльність органів державної влади, цілі якої визначаються концептуальними уявленнями про місце і роль туристичного комплексу в економіці країни і полягають у визначенні пріоритетних напряміврозвитку туризму, розробці і ініціації концепцій і програм, їх правовому, фінансовому, кадровому і інформаційному забезпеченні;

узагальнення зарубіжного досвіду державного регулювання розвитку індустрії туризму в економічно розвинених країнах і перенесення його з подальшим використанням в Україні.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи - 104 сторінок, сторінки, 4 таблиці - 2 сторінки, список використаних джерел з 131 найменувань.

державне регулювання туризм регіон

Розділ 1. Сутність і специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму


1.1 Сутність та особливості поняття індустрії туризму


Друга половина XX ст. і перші роки XXI ст. характеризуються бурхливим розвитком туризму, про що красномовно свідчить більше ніж 280-разове зростання доходів міжнародного туризму: у 1950 р. загальносвітові надходження від міжнародного туризму становили 2,1 млрд. дол., а вже в 2000 р. - 600,51 млрд. [24]. За оцінками фахівців, до 2020 р. очікується збільшення надходжень від міжнародного туризму до 2 трлн дол. [89, с. 20]. Подібні масштаби зумовлюють збільшення зайнятості в цій сфері. Якщо в 1998 р. у сфері туризму було зайнято 115 млн. осіб, то до 2020 р. прогнозується близько 550 млн. робочих місць [89, с.21].

При таких темпах розвитку міжнародні організації, окремі держави й дослідники приділяють туризму особливу увагу. Проте, незважаючи на це, туризм так і не набув однозначного визначення. На сьогодні існує велика кількість визначень туризму, причому відмінність підходів у трактуванні цього явища демонструють не лише окремі фахівці, а й туристичні організації.

Згідно з одним з найбільш ранніх визначень, прийнятим ООН, туризм - це "активний відпочинок, що впливає на зміцнення здоровя, фізичний розвиток людини, повязаний з пересуванням за межами постійного місця проживання" [41, с.34].

У 1992 р. ООН було запропоновано нове за формулюванням і широтою тлумачення визначення туризму, згідно з яким туризм - це "подорожі й перебування в місцях, за межами звичайного місця постійного проживання, мандрівки на термін не більше ніж 12 місяців з метою отримання задоволення та відпочинку, в оздоровчих, гостьових, пізнавальних або професійно-ділових цілях, без заняття оплачуваною там діяльністю [188]. Якщо перше визначення як цілі тимчасового переміщення розглядало тільки оздоровлення й фізичний розвиток, то друге значно розширило перелік цілей подорожі.

Широке трактування цілей подорожі міститься й у визначенні Академії туризму Князівства Монако: "туризм - загальне поняття для всіх форм тимчасового виїзду людей з місця постійного проживання з метою оздоровлення, метою задоволення пізнавальних інтересів у вільний час або з професійно-діловою метою без занять оплачуваною діяльністю в місці тимчасового перебування" [42, с.16].

Наведені визначення відображають один з існуючих підходів, у межах якого туризм розглядається як різновид соціально-культурної діяльності людей.

У Законі України "Про туризм" зазначено, що туризм - це тимчасовий виїзд (подорож) осіб з постійного місця проживання з пізнавальною, оздоровлювальною, професійно-діловою, спортивною, релігійною та іншою метою на термін від 24 годин до одного року, без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності в місці тимчасового перебування [58].

На думку українських учених М. Мальської, В. Худо, В. Цибуха, туризм - це вид рекреації, пов'язаний з виїздом за межі постійного місця проживання, активний відпочинок, під час якого відновлення працездатності поєднується з оздоровлювальними, пізнавальними, спортивними й культурно-розважальними цілями [88, с.28].

О. Любіцева визначає туризм як мобільну форму споживання й рекреаційної діяльності, основану на доланні простору та повязану з територією, характером середовища (не тільки природного, а й соціально-культурного та економічного середовища людської діяльності) [87, c.13].

У процесі відпочинку виникають економічні та позаекономічні відносини і явища, які становлять сутність рекреаційної діяльності. Рекреаційна діяльність є наслідком подальшого поглиблення суспільного поділу праці. Поступовий перехід суспільства від моделі життєзабезпечення до моделі змістовного проведення вільного часу, характерний для постіндустріальних країн, дає підстави прогнозувати по подальше зростання рекреаційної діяльності та урізноманітнення її функцій. Рекреації притаманне ускладнення внутрішньої структури шляхом урізноманітнення запитів населення щодо відпочинку, що позначається на територіальній організації рекреаційної діяльності. Формою територіальної організації рекреаційної діяльності є територіальна рекреаційна система. Територіальна рекреаційна система є цілісною, динамічною системою, стійкість і надійність якої забезпечується функціональною єдністю складових: відпочивальників, природних та культурних ресурсів, інфраструктури, обслуговуючого персоналу й органів управління.

В.Г. Герасименко під туристичною політикою розуміє "систему методів, дій і заходів соціально-економічного, правового, зовнішньополітичного, культурного й іншого характеру, яка здійснюється парламентами, урядами, державними і приватними організаціями, асоціаціями й установами, що відповідають за туристичну діяльність, з метою регулювання та координації туристичної галузі, створення умов для розвитку туризму" [52].

Автори одного з навчальних посібників з економіки туризму визначають туристичну політику як "діяльність держави з розвитку туристичної індустрії та суб'єктів туристичного ринку (туроператорів і турагентів), удосконалення форм туристичного обслуговування громадян і зміцнення на їх основі свого політичного, економічного й соціального потенціалу" [35]. Це визначення не досить чітко визначає субєкт і обєкт управління, а також заходи, форми та способи цього управління. Крім того, у формулюванні як субєкт дії вказана діяльність тільки держави.

Так, у праці С.С. Ніколаєва поняття "туристична політика" трактується як "дія різних громадських, державних, напівдержавних або наддержавних інститутів на туристичні проекти, реалізацію й результати цих проектів на державному, регіональному або місцевому рівні" [128]. Це формулювання вводить поняття туристичний проект як об'єкт дії, проте туристська політика охоплює, на наш погляд, ширше коло питань, у тому числі здоровя та відпочинок населення, захист прав і свобод туриста, екологічний захист території від дії туристичного чинника.

Найповніше й найчіткіше визначення, на нашу думку, дав у своїй статті Д.Г. Решетников. Він визначає туристичну політику як цілеспрямованудіяльність державних, суспільних приватних структур з розробки та реалізації методів, механізмів та інструментів дії правового, економічного, соціального й іншого характеру з метою забезпечення стійкого ефективного розвитку туристичного комплексу, задоволення внутрішнього й зовнішнього попиту на туристичні послуги та товари при раціональному використанні наявного туристичного потенціалу.

Інший підхід до визначення туризму акцентує увагу не на змісті здійснюваної людиною діяльності, а на відносинах, що виникають унаслідок цієї діяльності.

Достатньо широко використовуване ученими та фахівцями визначення професорів університету Берна В. Хунцігера і К. Крапфа трактує туризм як "сукупність відносин, що є результатом пересування людей і перебування за межами місця їх мешкання до тих пір, поки перебування не переходить у постійне місце проживання і не пов'язане з отриманням доходу" [40, с.56].

Співзвучне цьому визначення туризму пропонується і Міжнародною асоціацією наукових експертів у галузі туризму: "Туризм є сукупність відносин і явищ, які виникають під час переміщення й перебування людей у місцях відмінних від їх постійного місця мешкання та роботи" [32].

Наявність великої кількості підприємств, що займаються обслуговуванням подорожуючих, стійкість і різноманіття економічних зв'язків, що існують між ними, зумовлює використання ще одного підходу в тлумаченні туризму. Відповідно до нього туризм розглядається як самостійна галузь національної економіки [49], у межах якої створюється специфічний туристичний продукт, тобто товар або послуга для задоволення потреб осіб, які подорожують.

Ряд дослідників, які дають характеристику з позицій цього підходу, розглядає туризм не як окрему галузь, а як групу пов'язаних галузей [93]. Деякі автори визначають туризм одночасно і як готельну галузь, і як міжгалузевий комплекс. Так, на думку М.А. Жукової, під "галуззю туризму слід розуміти сукупність самостійних, територіально відокремлених туристичних господарських одиниць, що мають у своєму розпорядженні певну матеріально-технічну базу та спеціалізуються на виробництві й реалізації туристичних послуг і товарів, обєднаних єдністю діяльності та управління" [89, с.43]. Разом з тим автор зазначає, що "до туризму слід становитися як до великого самостійного міжгалузевого господарського комплексу національної економіки, оскільки сфера туризму, обєднуючи різні галузі, не лежить у звичній вертикальній площині, а охоплює горизонтальний простір, включаючи підприємства й організації різної галузевої належності" [89].

Слід особливо відзначити, що в межах останнього з вказаних підходів у науковій літературі дуже часто використовуються терміни "туризм", "туристична галузь" і "індустрія туризму" як синоніми, що означають одне явище.

Різноманіття використовуваних тлумачень туризму, зумовлене багатовимірністю цього явища, вимагає від дослідників побудови комплексного визначення, що обєднує всі три підходи.

Таким чином, у визначенні поняття "туризм" можна виділити три підходи: по-перше, туризм розглядається як різновид дозвільної й соціально-культурної діяльності людей; по-друге, туризм визначається як система економічних відносин між різними субєктами, що беруть участь у виробництві та споживанні особливого виду товару - туристичного продукту; по-третє, туризм розглядається як індустрія, галузь, що виробляє товари та послуги, необхідні для задоволення потреб, що виникають у процесі подорожей.

Вказані підходи не суперечать один одному й відображають різні сторони такого багатоаспектного явища, як туризм. Однозначно охарактеризувати туризм неможливо, оскільки не можна абсолютизувати жоден з його структурних аспектів.

При розгляді туризму як індустрії використовується безліч визначень, різних за формулюванням, тотожних по суті. Одна з перших дефініцій такого роду була розроблена Конференцією ООН з торгівлі і розвитку в 1971 р. Відповідно до неї, індустрія туризму - це сукупність виробничих і невиробничих видів діяльності, направленихна створення товарів і послуг для мандрівників [19].

На підставі аналізу існуючих визначень сформулюємо власне в такому вигляді: індустрія туризму - сукупність підприємств, установ і організацій матеріального виробництва та невиробничої сфери, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання послуг для туристів, освоєння й експлуатацію туристичних ресурсів.

Такий підхід дає змогу, без зайвої деталізації й перелічування всього різноманіття видів туристичної діяльності дати достатньо містку характеристику суті та складу індустрії туризму.

У літературі наявні різні підходи й до визначення переліку організацій, що входять в індустрію туризму, і їх структуризації. Деякі фахівці поділяють підприємства, що здійснюють туристичну діяльність, на дві самостійні частини - індустрію туризму й індустрію гостинності [160]. При цьому у складі туристичної індустрії виділяють туроператорів, турагентів, підприємства дозвілля й розваг, транспортні підприємства та екскурсійно-пізнавальні організації. До індустрії гостинності належать підприємства харчування й розміщення, підприємства з надання різних послуг (прокат, спортивно-оздоровчі послуги). Проте, на наш погляд, подібна структуризація не відображає існуючих тісних взаємозв'язків між усіма цими підприємствами і їх взаємопроникнення. Крім того, втрачається суть самого поняття "індустрія туризму" як єдиного господарського комплексу економіки.

Окремі автори поділяють підприємства індустрії туризму на типово туристичні підприємства (власне туріндустрія); підприємства, що спеціалізуються на туризмі. (додаткова туріндустрія), і підприємства, залежні від туризму.

Класифікація підприємств туріндустрії:

. Типово туристичні підприємства (туріндустрія у точному значенні слова): підприємства розміщення; транспортні компанії; туроператори; турагентства; курорти й санаторії; державні органи; спілки та асоціації, які регулюють розвиток туризму; організатори конгресів; фірми, які організують проведення виставок і ярмарків.

. Підприємства, що спеціалізуються на туризмі (додаткова туріндустрія): виробничі підприємства: виробництво сувенірів, товарів для відпочинку, транспортних засобів, видання літератури з туризму, виробництво ліків; підприємства сфери обслуговування: екскурсійне обслуговування, грошово-кредитні послуги, страхові послуги, прокат інвентарю; підготовка кадрів; маркетингові дослідження туризму; дипломатичні - послуги (видача віз).

. Підприємства, залежні від туризму: виробничі підприємства (виробництво спорттоварів, одягу для відпочинку й туризму, фототоварів, косметичних засобів); сфера обслуговування (підприємства громадського харчування, перукарні, послуги тренерів, гірськолижні підйомники, курортно-освітні установи, медичні послуги).

Подібна структуризація туріндустрії містить, на наш погляд, ряд неточностей, що стосуються, передусім, включення організацій і підприємств до тієї чи іншої групи. Спірна, наприклад, правомірність віднесення державних органів і туристичних спілок до типово туристичних підприємств. Незважаючи на їх безпосереднє відношення до туризму, вони не займаються наданням туристичних послуг.

Викликає подив також включення в туріндустрію підприємств харчування та гірськолижних підйомників, що безпосередньо контактують з туристами й надають їм послуги.

Деякі фахівці виділяють як складові туріндустрії туроператорів, турагентов і контрагентів [142; 18]. До останньої категорії належать усі підприємства, що надають послуги, відмінні від послуг туроператорів і турагентів. Сюди входять підприємства розміщення, харчування, транспортні компанії, екскурсійні підприємства, лікувально-оздоровчі заклади, підприємства культури і спорту тощо. Таке об'єднання підприємств в одну групу не враховує їх різноманіття і специфіки, характеру їх спрямованості на туристичну діяльність.

Недоліки в різних способах структуризації індустрії туризму можна подолати, якщо всі організації поділити залежно від взаємодії з туристами, споживачами кінцевого турпродукта.

При такому підході підприємства й організації, що входять до індустрії туризму, можна поділити на дві групи: підприємства безпосереднього і непрямого обслуговування (табл.1.1).


Таблиця 1.1

Класифікація підприємств обслуговування

Підприємства безпосереднього обслуговуванняТуроператори; турагенти; підприємства розміщення; підприємства; транспортні підприємства; підприємства сфери дозвілля й розваг; підприємства з надання екскурсійних послуг і послуг гідів, перекладачів; підприємства з прокату; підприємства торгівлі з продажу товарів туристичного попиту; служби інструкторів і рятувальників; спортивно-оздоровчі підприємства. Підприємства непрямого обслуговуваннягромадські туристичні організації й обєднання; виробництво товарів туристичного попиту; рекламно-інформаційні компанії; страхові компанії; грошово-кредитні установи; навчальні заклади й науково-дослідні організації в галузі туризму.

До безпосереднього обслуговування слід віднести підприємства, основним завданням яких є власне обслуговування туристів, а до непрямого обслуговування - підприємства й установи, що безпосередньо не взаємодіють з туристами (або взаємодія яких зведена до мінімуму), та створюють необхідні умови для розвитку та функціонування туризму.

Таким чином, сучасна індустрія туризму є широко розгалуженою інтегрованою системою, що включає велику різноманітність видів діяльності. Разом з тим туріндустрія є тільки складовою частиною ширшого явища - туристичної сфери (рис.1.1).


Рис.1.1 Взаємозвязок елементів туристичної сфери


Чітко окреслити межі туристичної індустрії надзвичайно складно, унаслідок чого виникають серйозні проблеми при побудові галузевих класифікаторів, що містять повний перелік видів діяльності в туризмі. Найбільш широким охопленням і подробицями відрізняється Стандартна міжнародна класифікація видів діяльності в туризмі, розроблена 1993 р. Вона включає 17 розділів, 18 підрозділів, 43 групи, 66 класів і 121 підкласів [116].

Розвиток індустрії туризму впливає на зростання економічних показників в інших галузях і сферах національної економіки.

Розширення туристичної діяльності зумовлює розвиток таких "нетуристичних" секторів економіки, як будівництво й модернізація аеропортів, магазинів, кінотеатрів, благоустрій міст, відновлення пам'ятників, охорона лісових масивів та очищення водоймищ, розширення дорожнього будівництва. Крім переліченого, туризм пов'язаний з розвитком деревообробної, хімічної, поліграфічної, машинобудівної, електротехнічної промисловості.

Розвиток туризму приводить до розвитку нових галузей виробництва, як, наприклад, у Франції, де було налагоджено виробництво гірськолижного інвентарю й обладнання - від гірських лиж до механічних підйомників. Значне подорожей з розміщенням у кемпінгах викликало розвиток нового напряму в автопромисловості - виробництво нового виду автомобільного причепа (будиночок на колесах) і кемпінг-карів (автомобіль-будинок з сантехнічним іі кухонним обладнанням). Будівництво туристичних центрів на узбережжі морів і океанів спричиняє розширення виробництва судів, яхт, вітрильників, катерів.

Туризм стимулює економічні процеси, відкриває додаткові ринки для продукції нетуристичних галузей, унаслідок чого з'являються умови для зростання виробництва, застосування нової техніки, удосконалення технологій виробництва та зростання продуктивності праці. Таким чином, виробничо-господарська діяльність у туристичній галузі виступає системоутворювальним фактором впливу на розвиток економіки в цілому.

Туризм впливає й на регіональний розвиток. Реалізація реальних і потенційних можливостей розвитку туризму в окремих регіонах дає змогу залучити значні фінансові ресурси, перш за все, з високорозвинутих в економічних відносинах країн (або регіонів країни), мешканці яких потребують відпочинку на природі й лікування в здоровому, екологічно чистому середовищі. Це сприяє загальному розширенню сфери обслуговування, покращенню побуту населення; розвиває додатковий попит на вироби національних і художніх промислів, сільськогосподарську продукцію місцевого виробництва; дає змогу створити нові робочі місця, розвивати виробничу й соціальну інфраструктуру регіону.

Створення та активне функціонування туристичних підприємств у віддалених, малонаселених і неіндустріальних регіонах сприяє появі нових робочих місць і зростаннюдоходів, багато в чому стримує відплив населення із цих місць.

Серед найважливіших доводів на користь розвитку туризму фігурує той факт, що туризм створює робочі місця. Встановлено, що близько 8% робочих місць у світі створено підприємствами туріндустрії (192 млн зайнятих) [116], тобто на частку туризму у світі припадає кожне шістнадцяте робоче місце.

Туризм впливає на зайнятість як прямо (створення робочих місць у готельному господарстві, на підприємствах харчування), так і побічно (створенняробочих місць у транспортній галузі, будівництві, сільському господарстві). Рівень вторинної зайнятості, зумовлений розвитком туризму, залежить від ступеня взаємозв'язку туризму й інших секторів економіки. За даними СОТ, для країн, що мають розвинуту туристичну індустрію, у цілому характерне таке співвідношення: на кожне робоче місце в секторі розміщення (готелі, мотелі тощо) припадає ще одне місце в інших секторах туристичної індустрії, а також ¼ робочого місця в секторах, побічно пов'язаних з туризмом [164, с. 207].

Таким чином, очевидно, що розвиток туристичної індустрії серйозно впливає на розвиток усієї економічної системи. При цьому вплив на економіку, має як прямий, так і непрямий характер.

Прямий вплив виявляється в тому, що витрати туристів, які приваблюються підприємствами тур індустрії, підвищують доходи відповідної території, сприяють створенню нових робочих місць, зростанню рівня життя працівників туристичних підприємств.

Непрямий вплив виявляється в тому, що підприємства індустрії туризму, до яких безпосередньо надходять витрати туристів, коли придбають товари і послуги, необхідні для здійснення своєї діяльності, генерують економічну активність цілого ряду суміжних галузей. Ефект, повязаний з розвитком індустрії туризму, полягає не лише в тому, що вона дає деякий вихідний імпульс у формі припливу грошових коштів, зокрема іноземної валюти, а й у тому, що породжує хвилі зростання [156].

Економічне значення туризму достатнє яскраво ілюструється тим, що на сьогодні для 83% країн світу туріндустрія є однією з пяти основних галузей економіки, а для 38% країн - провідною галуззю [89].

Індустрія туризму відіграє велику роль не лише в економічному розвитку суспільства. Її значення виявляється й у виконуваних нею соціально-культурних функціях.

Створюючи необхідні умови для зміни обстановки та забезпечуючи різнобічний комплекс розваг, яскравих вражень і позитивних емоцій, підприємства індустрії туризму виступають організаторами ефективних видів відпочинку. У результаті не лише забезпечується відновлення фізичних і духовних сил людей, необхідне в умовах сучасного напруженого ритму життя, а й відбувається їх культурний і фізичний розвиток.

При цьому слід зазначити, що цей аспект діяльності підприємств туріндустрії невідємно повязаний з їх роллю в економічному розвитку. Цей зв'язок виявляється як у підвищенні продуктивності і якості праці після повноцінного відпочинку, так і в установленні й налагодженні економічних контактів у ході здійснення туристичних поїздок з різними, не лише діловими, цілями.

Індустрія туризму відіграє важливе значення в житті людей і суспільства, виступаючи в сучасному світі як один з основних каналів встановлення міжособистісних зв'язків. Встановлення контактів на низовому рівні, на рівні окремих громадян. які представляютьрізні країни (або різні регіони однієї країни), позитивно впливає на гармонізацію відносин між державами й народами. Не випадково в Манільській декларації зі світовому туризму наголошувалося, що туризм розуміється як діяльність, яка має важливе значення в житті народів завдяки безпосередньому впливу на соціальну, культурну, освітню та економічну сферу життя держав і міжнародні відносини.

Безперечним є й те, що розвиток індустрії туризму значно впливає на збереження та розвиток культурно-історичної спадщини і природного середовища.

Особливість індустрії туризму полягає в тому, що вироблений продукт, туристична послуга споживається безпосередньо в місці її виробництва. Тому стан природи, культурної й історичної спадщини значною мірою визначає привабливість і конкурентоспроможність туристичного продукту окремої території.

У результаті вирішення завдання залучення туристів виявляється нерозривно повязаним з розробкою таких моделей розвитку індустрії туризму, в яких поєднуються цілі економічної ефективності і дбайливого, гуманного ставлення до навколишнього культурно-історичного і природного середовища. Це спонукає уряди, громадські і приватні організації активно брати участь у заходах зі збереження й оздоровлення навколишнього середовища. Всесвітня туристична організація останніми роками особливо активно розробляє концепцію "стійкого розвитку туризму", тобто такої моделі розвитку туристичної індустрії, в межах якої неможливе порушення природного балансу й виснаження туристичних ресурсів.

Таким чином, розвиток індустрії туризму є достатньо потужним фактором впливу на економічну, соціально-культурну та природно-екологічну структуру території, що приймає. Цей вплив в укрупненому вигляді може бути конкретизований таким чином: розвиток індустрії туризму приводить до раціоналізації природокористування, що полягає в дбайливому використанні природних ресурсів; діяльність підприємств індустрії туризму, на відміну від інших видів використання біологічних ресурсів не приводить до їх фізичного знищення, а навпаки, сприяє збереженнюі примноженню біологічної різноманітності; розвиток індустрії туризму сприяє збереженнюй розвитку культурної та історичної спадщини окремих країн і народів; підприємства індустрії туризму створюють необхідні умови для відновлення психічного й фізичного здоровя людини; розвиток індустрії туризму сприяє створенню додаткових робочих місць; туріндустрія розвиває повязані галузі, сприяє розвитку виробничої та соціальної інфраструктури території; створена інфраструктура може бути використана як для потреб туристів, так і для потребмісцевого населення; надходження від туризму до бюджету позитивно впливає на державний сектор соціальної сфери (освіту, культуру, медицину).

Для територій, що приймають. поважно правильно оцінити наявний потенціал розвитку туристичної індустрії, зважити можливі позитивні й негативні результати та виробити відповідний план дій.


1.2 Специфіка державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму


Внесок індустрії туризму в соціально-економічний і культурний розвиток та реалізацію існуючих потенційних можливостей багато в чому визначається політикою держави щодо туризму.

Зокрема, успіхи розвитку туризму в країнах Західної Європи і США, його внесок у ВВП багато в чому визначаються цілеспрямованою політикою держави, яка створює сприятливі умови для розвитку всіх складових індустрії туризму. Безумовно, у сфері туризму, як і в більшості інших секторів економіки, головним регулятором темпів і напрямів розвитку виступають ринкові відносини.

Проте існують певні межі. за які процес зниження регуляторної функції держави не повинен виходити. Державі, що розглядає розвиток туризму як одне з пріоритетних завдань, не обійтися без цілеспрямованого державного регулювання та підтримки розвитку індустрії туризму, без дієвого національного механізму, що координує політику на різних рівнях її реалізації.

Міжнародні туристичні організації зазначають, що "туризм повинен плануватися державними структурами на комплексній і послідовній основі, з урахуванням усіх аспектів цього феномену" [139, с.71].

Проте, оскільки не існує єдиної сталої інтерпретації самого поняття "індустрія туризму", для виявлення важелів дії та форм участі держави в цій сфері необхідно розглядати існуючі погляди на визначення поняття "державне регулювання" стосовно економіки в цілому.

Розглядаючи проблеми процесів конкуренції та координації в сучасній економіці, представники школи інституціоналізму обґрунтовують доцільність інституційної суперструктури: це проміжна ланка між конкуренцією та координацією, своєрідний надбудовний механізм, що активно впливає на ринкові процеси. Цей механізм ґрунтується на міжособистісних і міжкорпоративних звязках у системі влади, за допомогою яких здійснюється міжфірмова ринкова торгівля й забезпечується взаємодія підприємств.

Тенденції до посилення державного регулювання ринку відзначають Р. Хейлбронер і Л. Тароу [66]. Соціалізація економічної системи, зміцнення економічної бази державного регулювання приводить до формування моделі "контрольованого суспільства", в якому скорочується роль традиційних атрибутів капіталізму - приватної власності й ринкового механізму. У результаті посилення ролі політичного чинника з розвитком сучасної економіки зявляються різноманітні інститути, що беруть участь у регулюванні ринкових процесів.

У 70-х рр. XX ст. виник новий напрям у теорії державного регулювання ринкових процесів, який дістав назву енвайронменталізму, або теорії регулювання зовнішнього середовища бізнесу. Прихильники цієї теорії вважають, що оптимальний вплив держави на функціонування ринків має здійснюватися через зовнішнє середовище бізнесу. Американські економісти Г. Стейнер і Дж. Стейнер розглядають систему державного регулювання ринку як зовнішнє середовище, що забезпечує, по-перше, безпеку товарів для споживачів, дотримання екологічних вимог у процесі виробництва, достовірність рекламної інформації. По-друге, підтримку приватного бізнесу на основі субсидування, захисту від недобросовісної конкуренції, забезпечення можливості виходу на ринки інших країн тощо. Таким чином, система державного регулювання ринку розглядається з позицій інтересів бізнесу, реалізація яких дасть змогу забезпечити виконання інтересів суспільства в цілому [114].

Г. Домінгез зазначає, що ринки функціонують у межах регульованого зовнішнього середовища, яке визначає поведінку агентів ринку, впливаючи на них у декількох напрямах: внутрішньофірмові відносини, контрактні відносини з іншими фірмами, зовнішньоекономічні звязки, ринкова конюнктура, кредитування, страхування ризиків, правові норми, стандарти [167]. Отже, і державне регулювання ринку є складною системою форм і методів впливу на зовнішнє середовище функціонування бізнесу. Саме зовнішнє середовище визначає правила поведінки субєктів ринку і встановлює певні параметри, у межах яких забезпечується узгодження інтересів приватного бізнесу й суспільства в цілому.

У науковій літературі існують різні підходи до змісту та класифікації інструментів державного регулювання ринкових процесів.

П. Самуельсон розуміє під державним регулюванням ринку сукупність таких інструментів: державне підприємництво, фінансово-бюджетне, кредитно-грошове, зовнішньоторговельне регулювання й регулювання доходів [138].

К. Бейн і П. Хоуелс включають у систему державного регулювання ринку такі елементи, як антимонопольне, податкове, тарифне регулювання, субсидування приватних фірм, державні інвестиції в інфраструктуру, регулювання зайнятості, правове забезпечення [138].. Армстронг, Дж. Тейлор розуміють під державним регулюванням систему методів економічного регулювання (фіскального, монетарного, зовнішньоторговельного) у сукупності з адміністративним регулюванням розміщення приватних фірм (адміністративно-бюрократичні вимоги, архітектурно-планові, екологічні та інші стандарти, норми й правила, державні гарантії за приватними кредитами) [156].

Вивчення праць зарубіжних авторів [158], вітчизняних економістів - фахівців з проблем державного регулювання ринкових процесів як на національному [133], так і на регіональному рівнях [113] дає змогу запропонувати таку класифікацію інструментів державного регулювання ринкових процесів: за характером впливу на ринкові процеси інструменти державного регулювання поділяються на прямі та непрямі, за широтою впливу - на загальноекономічні й селективні, за каналами впливу - на економічні й адміністративні, за політикою та формами реалізації - на податкові, бюджетні, кредитно-грошові, цінові, антимонопольні, зовнішньоекономічні, інституційні.

Реалізація економічної політики можлива лише при використанні сукупності заходів, що створюють механізм державного впливу на економіку. Для раціонального їх застосування необхідне знання структури цих заходів. Залежно від вибраних критеріїв існує декілька варіантів їх класифікації.

Для виявлення особливостей взаємодії субєктів регіональної економічної системи і їх функцій доцільно всіх субєктів згрупувати в такі підсистеми: підприємства й організації різних форм власності, ринкова інфраструктура, регіональні органи управління, населення, що займається підприємницькою діяльністю. Ефективному управлінню на регіональному рівні перешкоджає відсутність чіткої системи регулювання регіонального відтворювального процесу, особливо у фазах розподілу й обміну, тому одне з головних завдань у сфері управління економікою регіону на сучасному етапі розвитку - обєднання наявних окремих елементів у єдину систему управління.

Для зарубіжної економічної літератури характерне виділення економічних форм державної підтримки й регулювання галузей, розподіл їх на фінансові та кредитні заходи.

Превалювання в ході державного економічного регулювання фінансових заходів підтримки галузей економіки показано в працях П. Хейне та М. Блауга. Фінансово-державна підтримка галузей включає такі форми, як фінансування капітальних вкладень на розвиток виробничої й соціальної інфраструктури; списання кредиторської заборгованості, асигнування на цільові, галузеві та міжгалузеві програми; дотації на виробництво певних видів продукції й компенсації; пільгове або прогресивне оподаткування, фінансування лізингової системи, цінова й тарифна політика, субвенції, субсидії тощо.

Іншої точки зору дотримуються М. Фрідмен, Е. Долан, які у своїх працях відводять провідну роль кредитно-грошовим заходам регулювання. Система кредитної підтримки з боку держави має ряд особливостей: компенсація (субсидування) відсоткової ставки кредитів для підприємств; часткове (або повне) забезпечення банківських кредитних вкладень у галузь гарантіями державних органів влади, створення спеціалізованих кредитних інститутів, орієнтованих на кредитування галузі.

Крім вказаних вище джерел підтримки галузей економіки, до них також доцільно віднести кошти громадських структур, що займаються некомерційною діяльністю, і кошти міжнародних організацій, які беруть участь своїм капіталом у заходах розвитку галузей економіки. Використання цих джерел ще не набуло достатнього поширення в Україні, але існують реальні можливості для їх застосування з урахуванням досвіду зарубіжних країн.

Виходячи з проведеного вище аналізу суті й змісту поняття "державне регулювання", з урахуванням складності й багатогранності індустрії туризму, можна дати таке визначення поняттю "державне регулювання індустрії туризму":

Це діяльність органів державної влади, цілі якої визначаються концептуальними уявленнями про місце й роль туристичного комплексу в економіці країни та полягають у визначенні пріоритетних напряміврозвитку туризму, розробці й ініціації концепцій та програм, їх правовому, фінансовому, кадровому і інформаційному забезпеченні.

Державна політика регулювання створює умови та визначає основні напрями розвитку, як самої індустрії туризму, так і інших галузей економіки, тією чи іншою мірою орієнтованих на туристичний ринок.

Суть державного регулювання індустрії туризму виражається в цілях, засобах і організаційних формах її реалізації.

Основними цілями політики державного регулювання індустрії туризму є: збільшення валового національного доходу від туристичної діяльності; збільшення кількості зайнятих в індустрії туризму; організація туристичної діяльності в цивілізованих рамках; збереження туристичних ресурсів; примноження туристичного потенціалу країни й окремих регіонів.

Досягнення цих цілей передбачає вирішення головного завдання державного регулювання - створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму за допомогою правових, економічних, адміністративних та інших методів дії, розподілу матеріальних і кадрових ресурсів з урахуванням існуючих пріоритетів.

Цілі державної політики розвитку індустрії туризму реалізуються на основі функціонування системи державного регулювання індустрії туризму, під якою розуміється сукупність організаційних структур і методів регулювання, що забезпечують виконання таких функцій, як: планування, що включає розробку стратегій і програм розвитку туризму, вироблення планів діяльності й механізмів їх реалізації; організація, що полягає у формуванні оптимальної організаційної структури туристичних адміністрацій, раціональний розподіл обов'язків і повноважень, сприяння створенню додаткових структур регулювання (спілки, асоціації); координація, тобто забезпечення синхронності дій учасників процесу регулювання індустрії туризму; контроль, оцінка й коректування діяльності елементів системи регулювання для забезпечення виходу на заплановані параметри розвитку.

Державна політика повинна здійснюватися в процесі регулювання й підтримки становлення індустрії туризму в Україні і створення для неї необхідної інфраструктури.

У розвинутих у туристичному аспекті країнах форми підтримки можуть варіюватися від прямих інвестицій, що спрямовуються на формування туристичної інфраструктури, до витрат на підготовку кадрів, наукове й рекламно-інформаційне забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, податкових та митних пільг, які стимулюють приток інвестицій і розвиток внутрішнього та в'їзного туризму.

Важливим етапом створення ефективної системи регулювання індустрії туризму є вибір моделі організаційної побудови й визначення з урахуванням існуючих реалій найбільш раціонального способу її реалізації. Світова практика розвитку систем державного регулювання туризму виробила три основні моделі організаційної побудови органів регулювання [89].

Перша модель регулювання індустрії туризму, що реалізовується в США, передбачає відсутність централізованої державної туристичної адміністрації. Вирішення всіх питань здійснюється на місцевому рівні в ході взаємодії суб'єктів туристичної діяльності на основі принципів ринкового "саморегулювання". Втручання державних органів відбувається тільки в разі виникнення серйозних суперечностей.

Реалізація подібної моделі регулювання туризму передбачає: присутність сильних компаній в індустрії туризму, здатних ініціювати та самостійно здійснювати великомасштабні проекти; розвинутість і міцність позицій різних елементів ринкової інфраструктури; високу привабливість туристичних об'єктів для відвідувань; міцний і налагоджений характер відносин в умовах ринкової взаємодії.

Друга модель передбачає наявність сильного й авторитетного центрального органу (як правило, міністерства) національної туристичної адміністрації. Подібна організація регулювання туристичної індустрії реалізується в країнах, де туризм є одним з основних джерел валютних надходжень (Єгипет, Туніс, Туреччина). Ця модель передбачає масштабну участь держави у фінансуванні підприємств індустрії туризму та інвестуванні розвитку туристичної інфраструктури, проведення рекламної й маркетингової діяльності.

Третя модель, що реалізовується в європейських країнах, полягає в тому, що питаннями розвитку індустрії туризму відає яке-небудь багатогалузеве міністерство, частіше за весь. економічного профілю. При цьому підрозділи міністерства, відповідальні за туризм, діють у двох напрямах: займаються вирішенням загальних питань державного регулювання (розробка нормативно-правової бази, координація діяльності, міждержавна співпраця, аналіз стану й розвитку) і проводять маркетингову, рекламно-інформаційну діяльність, управляють туристичними представництвами за кордоном.

Функції, повноваження та статус органів, що здійснюють регулювання туризму в межах конкретної організаційної моделі, визначаються національним законодавством тієї чи іншої країни, яке, таким чином, відображає роль туризму в національній економіці. Проте, незалежно від моделі організаційної побудови, практично в усіх країнах до компетенції державних органів різних рівнів входить: визначення пріоритетів розвитку індустрії туризму й розробка відповідних цільових програм; створення на міжнародній арені привабливого образу своєї країни і пропаганда її туристичних ресурсів; координація зусиль і ресурсів державного та приватного секторів для створення туристичної інфраструктури; забезпечення доступу до туристичних регіонів, охорона памяток; створення умов для стимулювання приватних інвестицій в індустрію туризму; визначення і здійснення пріоритетних заходів щодо маркетингу й реклами туристичних районів з метою підвищення їх привабливості; ухвалення правил ліцензування та контроль за їх дотриманням, а також за якістю туристичних об'єктів і обслуговування туристів; збереження туристичних ресурсів, у тому числі встановлення правил землекористування та охорони навколишнього середовища, контроль за їх дотриманням; організація системи професійної підготовки та перепідготовки кадрів для підприємств і організацій індустрії туризму.

Ефективне функціонування системи державного регулювання передбачає вплив на всі аспекти розвитку індустрії туризму: правові, економічні, соціальні, політико-адміністративні, культурні й екологічні. У кожному з вказаних напрямів органи регулювання застосовують свій інструментарій дії, який у систематизованому вигляді подано в табл.1.2.

Державне регулювання індустрії туризму здійснюється не лише при безпосередній і прямій дії на туристичну діяльність. З метою стимулювання розвитку туризму державою можуть бути використані й опосредковані методи, що впливають на індустрію туризму. Заходи, здійснювані в цьому напрямі, одночасно є й заходами загальноекономічного регулювання. Вони впливають на динаміку розвитку туристичної галузі. діючи на економічну конюнктуру в країні.

Опосередкований вплив може полягати також у зміні умов господарювання в інших галузях у бік стимулювання або гальмування економічних процесів. Так, наприклад, зниження податків на бізнес в одних галузях може знижувати темпи розвитку індустрії туризму внаслідок переливання ресурсів у привабливіші сектори економіки.


Таблиця 1.2

Інструментарій державного регулювання в різних аспектах розвитку туризму

Сфери регулюванняІнструментарій регулюванняПравова - регламентація норм і правил експлуатації туристичних ресурсів; регламентація правил діяльності підприємств туріндустрії, їх прав і обов'язків; регулювання правил в'їзду і виїзду в країну для іноземних і вітчизняних туристів; встановлення правил внутрішньої міграції; встановлення мораторіїв і санкцій; розробка та ухвалення концепцій і програм розвитку індустрії туризмуЕкономічна - формування умов сприяння для приватних інвестицій у туризм; прямі державні інвестиції в турінфраструктуру; пільгове кредитування; пільгове оподаткування; зовнішньоторговельні пільги; адміністративні пільги; регулювання цін і тарифів; страхуванняОрганізаційна - розробка й формування системи регулювання індустрії туризму на національному та регіональному рівні; розробка й реалізація заходів щодо формування туристичного іміджу країни і її регіонів; розробка й реалізація консультативних схем взаємодії суб'єктів регулювання та підприємств індустрії туризму, громадських туристичних організацій; розробка й реалізація заходів щодо просування туристичного продукту країни та регіонів, встановлення й підтримка міжнародних зв'язків у сфері туризму; розробка й формування системи спостереження та контролю за станом туристичних ресурсів, станом і розвитком туріндустріїСоціальна- субсидування створення робочих місць; розвиток соціального туризму; розвиток дитячого й молодіжного туризму; інвестиції в розвиток людського потенціалу; захист прав та інтересів туристівНауково-освітня - організація й фінансування підготовки кадрів у системі середньої і вищої освіти; фінансування наукових досліджень у галузі туризму; організація міжнародних і внутрішніх стажуваньКультурна - охорона й реставрація історичних памятників; проведення культурних фестивалів; залучення й організація гастролей популярних творчих колективів; проведення заходів щодо дослідження, відновлення та розвитку фольклору місцевого населення; підтримка діяльності установ культури, творчих колективівЕкологічна - розробка та проведення природоохоронних заходів; ліквідація й відновлення природних ресурсів; стимулювання впровадження природоохоронних технологій виробничої діяльності

Державне регулювання повинно використовувати широко розгалужений інструментарій і враховувати регіональну специфіку розвитку індустрії туризму. В умовах України ця необхідність пояснюється не лише існуючими міжрегіональними відмінностями за видами та потенціалами природних туристичних ресурсів, зумовлених масштабами території країни, а й дією безлічі інших чинників, що визначають характер розвитку індустрії туризму в регіонах: рівень соціально-економічного розвитку; характер культурно-історичної спадщини; масштаби індустріалізації, урбанізації; етнічний склад населення; екологічна обстановка тощо.

У звязку із цим державна політика регулювання й підтримки розвитку індустрії туризму повинна мати регіональну складову. Регіональна туристична політика як діяльність державних органів з розвитку індустрії туризму в конкретних регіонах з урахуванням їх територіальних особливостей повинна мати два рівні свого прояву: національний, що реалізується центральними органами влади, і регіональний.

Перший передбачає втілення основних принципів загальнонаціональної політики регулювання розвитку індустрії туризму в конкретних регіонах, насамперед тих, які володіють найбільшим потенціалом розвитку туризму.

Другий є розробкою й реалізацією на місцевому рівні конкретних заходів з розвитку індустрії туризму, визначених можливостями цієї галузі, вирішити існуючі соціально-економічні проблеми регіону.

Невідємним елементом такої дворівневої регіональної туристичної політики має бути координація заходів, що реалізуються на різних рівнях влади (рис.1.2).

У цілому можна констатувати, що реалізація наявного в країні або в окремому її регіоні туристичного потенціалу залежить від переважно від характеру, спрямованості й інтенсивності зусиль державних органів зі створення необхідних умов розвитку індустрії туризму. У зв'язку із цим розробка та реалізація вивіреної державної політики регулювання й підтримки розвитку індустрії туризму є необхідною умовою її поступального розвитку.

Рис.1.2 Рівні регіональної туристичної політики


Здійснення політики державного регулювання індустрії туризму базується, як правило, на розробці та реалізації цільових програм, повинно передбачати тісну взаємодію з іншими елементами державної загальноекономічної політики, спрямованими на розвиток галузей, пов'язаних з індустрією туризму: транспорту, звязку, торгівлі, будівництва, виробництва товарів народного споживання.

Це означає, що розробка принципів, методів і конкретних заходів державного регулювання й підтримки розвитку індустрії туризму повинна базуватися всебічному врахуванні та аналізі всієї сукупності внутрішніх і зовнішніх факторів, що визначають пріоритети й перспективи розвитку туристичного комплексу. Серед вказаних факторів можна виділити: внутрішні: рівень розвитку підприємств безпосереднього обслуговування туристів; номенклатура пропонованих видів туристичних послуг; наявність і рівень розвитку підприємств та організацій непрямого обслуговування туристів; кадрове забезпечення підприємств туріндустрії; рівень розвитку туристичної культури (готовність населення до подорожей, доброзичливість місцевого населення до туристів тощо); зовнішні: природно-географічні та кліматичні умови; історико-культурний потенціал; соціально-економічна ситуація; суспільно-політична обстановка.

Важливим етапом визначення шляхів і способів розвитку індустрії туризму є вивчення практики зарубіжних країн, що накопичили в цьому плані досить великий досвід. Аналіз зарубіжної практики дає змогу виявити пріоритети державної політики регулювання та підтримки індустрії туризму, оцінити ефективність використаного інструментарію, розглянути можливість адаптації досвіду інших країн до вітчизняних умов.

Розділ 2. Аналіз стану та оцінка державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні


2.1 Дослідження стану та тенденції державного регулювання туристичного комплексу


На початку третього тисячоліття туризм перетворився на одну з найбільш високоприбуткових і динамічних галузей економіки у світі. За висновками Всесвітньої туристської організації (ВТО), світова туристична індустрія за темпами розвитку випередила автомобілебудування та нафтовидобуток і зайняла перше місце серед інших галузей світової економіки. В ній зайнято більше ніж 260 млн. осіб, тобто кожний десятий працівник у світі. На її частку припадає 7% загального обсягу інвестицій, 11% світових споживчих витрат, 5 % усіх податкових надходжень і третина світової торгівлі послугами. Згідно з прогнозами експертів ВТО, обсяги міжнародного туризму зростатимуть щороку в середньому на 4%. У 2015 р. у світі прогнозується одержати доходи від туризму на загальну суму понад 1 млрд. дол. США.

Невідємною складовою світового туристичного процесу є вітчизняна туристична галузь. З 1997 р. Україна є дійсним членом ВТО - міжнародної міжурядової організації у сфері туризму та мандрівок, основними напрямами діяльності якої є визначення стратегій розвитку туризму, розроблення та впровадження світової туристичної політики.

Туризм в Україні має велике значення для національної економіки. І сьогодні туристичний бізнес розглядається як найбільш перспективний напрям розвитку цього ринку. Україна займає одне з помітних місць в світі щодо наявності унікальних туристичних та курортно-рекреаційних ресурсів. Нині туристичною діяльністю в Україні займається понад 1,5 тис. підприємств, на яких працює майже 100 тис. чол. Для обслуговування туристичних потоків задіяні більше 3 тис. лікувально-оздоровчих закладів, майже 1,5 тис. туристичних баз, готелів, мотелів і кемпінгів різних форм власності. За оцінками фахівців, Україна може приймати до 10 млн. туристів на рік.

Потенційний турист під час вибору тієї чи іншої країни для поїздки бере до уваги такі фактори, як політична та економічна стабільність, ціни, рівень сервісного обслуговування, наявність туристично-рекреаційного потенціалу, характер транспортних зв'язків, реклама, географічні, природні та кліматичні, культурні і релігійні характеристики країни. За оцінками експертів, основними мотивами для туристичних мандрівок в Україну є культура країни, можливість оздоровлення, красоти природи, спорт та відпочинок. Отже, ці чинники є найбільш вагомими складовими туристичного продукту нашої країни, які потребують, особливої уваги з боку фахівців туристичного бізнесу. Разом з цим необхідно привертати увагу потенційних туристів до історико-архітектурних пам'яток, стародавніх звичаїв та традиції українського народу, які, без сумніву, можуть зацікавити гостей нашої країни. Взагалі, створення позитивного іміджу країни та її окремих туристичних обєктів мас стати складовою частиною загальної стратегії розвитку туризму в Україні [20,c.150].

В Україні туризм у своїй соціалізованій формі за соціалістичних часів ввійшов до моделі проведення цільного часу і тому будь-які позитивні зрушення в умовах життя населення "реанімують" його, стимулюючи попит і відповідну пропозицію. За роки незалежності туристична діяльність перебудовувалась на ринкових засадах, реформуючись згідно з умовами включення до світового туристичного процесу. Туристичний ринок країни належить до реформованого типу, де формуються ринкові структури, але участь у світовому процесі має імпортне спрямування [30,c.16].

Міжнародна практика засвідчує, що країна може жити стабільно і небідно не лише за умови наявності в ній нафти, пшениці, золота чи алмазів. Практично у 40 державах світу туризм - головне джерело наповнення національного бюджету. А ще для 70 країн є однією із трьох основних його статей. Наприклад, у Франції його частка у валовому внутрішньому продукті становить 11%. На одного кіпріота взагалі припадає аж три туристи.

Україна, що має величезні туристичні ресурси, щорічно приймає менше ніж півмільйона організованих іноземних туристів і відповідно посідає за цим показником одне із останніх місць у Європі [27,c.42].

Україна на ринку міжнародного туризму виступає як країна-генератор туристичних потоків. Основні обміни країна здійснює в межах субрегіонального ринку з країнами-сусідами Росією, Молдовою, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, які виступають і як генератори основних туристичних потоків у країну (в'їзний туризм), і як реципієнти для українських туристів (виїзний туризм). На сусідські обміни припадає в середньому за останні роки близько 65% від загального обсягу міжнародних туристичних потоків.

Здобуття незалежності, суспільно-політична перебудова, помаранчева революція в Україні позначились зміною її статусу на ринку міжнародного туризму. Перш за все розширилась участь країни на цьому ринку. З країни-реципієнта з дозованим обсягом обслуговування вона перетворилась на країну-генератора туристичних потоків зарубіжного (виїзного) туризму. Подібний процес був притаманний на перехідному етапі Польщі, Чехії, іншим соціалістичним у минулому країнам і має об'єктивне соціально-економічне підґрунтя.

Поступові зміни на краще в економічній ситуації та певні зрушення на шляху поліпшення матеріального становища населення створили обєктивні передумови розвитку сприятливого для туристичної діяльності ринкового середовища. Позитивні результати дала й державна туристична політика, перш за все через впровадження системи ліцензування, що посилило контроль за якістю туристичного обслуговування. Але у міжнародному туризмі ситуація залишається нестабільною: пожвавлення туристичної активності чергується зі спадами, відтворюючи в цих коливаннях не тільки стан внутрішнього ринкового середовища, а й коливання світової ринкової конюнктури, де імідж України залишається невизначеним [30,c.46].

Розглядаючи сучасний стан та проблеми розвитку туристичного бізнесу в Україні в умовах ринкової трансформації, можна сказати, що за своїм туристично-рекреаційним потенціалом Україна має всі можливості стати туристичною державою світового рівня. Розширення міжнародних звязків відкриває нові шляхи для просування національного туристичного продукту на світовому ринку, залучення до світового інформаційного простору, передового досвіду організації туристичної діяльності.

Геостратегічна роль України як зєднувальної ланки між Північчю і Півднем Європи, між Європою і країнами Кавказу очевидна. Демократичний вибір, і послідовність у проведенні реформ, активний розвитку дво - та багатостороннього співробітництва як з усіма європейськими державами, так і з провідними інституційними структурами та економічними обєднаннями.

Україна відкрита і для міжнародного туристичного співробітництва, яке повною мірою віддзеркалює загальноєвропейські інтеграційні політичні та соціально-економічні процеси, враховує основні загальнонаціональні пріоритети. Виходячи з національних інтересів, міжнародна туристична політика України багатовекторна, реалізується на засадах економічної доцільності та взаємовигідної співпраці з конкретною країною або регіоном, враховує особливості певного туристичного ринку.

Першочерговим напрямком діяльності у цій сфері є розбудова договірно-правової бази зовнішніх відносин, укладання міжнародних угод міжурядового та міжвідомчого характеру про співробітництво в галузі туризму. На даний час укладено 28 міжнародних угод, зокрема, з Азербайджаном (1999 р.), Білоруссю (1993 р.), Болгарією (1996 р.), Бразилією (1999 р.) і т.д.

Перевага і далі надаватиметься встановленню договірних відносин з країнами, що є перспективними для України туристичними ринками, вивченню та впровадженню практики створення нормативно-правової бази туризму, організаційних засад функціонування високорентабельної туристичної індустрії, прогресивного досвіду державного регулювання та стимулювання галузі.

Створення та діяльність спільних міжурядових комісій з питань економічного та науково-технічного співробітництва є дієвим фактором реалізації міжнародних договорів у сфері туризму.

Активно розвивається співпраця у складі численних спільних міжурядових комісій з питань економічного та науково-технічного співробітництва, особливо з країнами, з якими створено правову базу співробітництва, метою є формування в їх межах робочих груп по туризму. Реалізуючи положення укладених міжнародних угод про співробітництво в галузі туризму, створюються міжвідомчі робочі групи по туризму, регулярно проводяться їх засідання з метою аналізу та вирішення поточних проблем двостороннього співробітництва, визначення шляхів активізації туристичних обмінів.

Безумовною складовою міжнародних звязків є розвиток інституційного співробітництва. Через безпосередню участі у діяльності світових і міжнародних структур усіх рівнів практично реалізуються договірні відносини, активізується входження України в світовий туристичний простір. Можливості використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних органів для підвищення економічної ефективності національної туристичної галузі важко переоцінити.

Країни плідно співпрацюють в рамках членства у Всесвітній туристській організації (ВТО). Основними напрямками багатостороннього співробітництва країн-членів Всесвітньої туристської організації є питання глобальної координації туристичної діяльності, вироблення світової туристичної політики, узгодження статистичної методології.

Необхідно, щоб визнання туризму як індустрії супроводжувалося виділенням відповідних ресурсів з боку держави. Досвід країн розвинутого туризму доводить, що без державних вкладень розвиток туризму неможливий, при цьому вкладення є, по суті, не витратами, а інвестиціями у галузь, що дає високі та швидкі прибутки.

Цікавим є приклад Великобританії, де існує державна структура, що займається дослідженнями туристичного ринку та рекламно-інформаційною діяльністю, пропагуванням Великобританії як туристичної країни на світовому ринку. Її складовою є мережа з 70 туристичних представництв Великобританії у різних країнах світу, що є найперспективнішими ринками для реалізації британського турпродукту. З державного бюджету виділяється 80 млн. фунтів стерлінгів на рік для проведення ринкових досліджень, рекламно-маркетингової діяльності, у тому числі участі у міжнародних туристичних салонах, ярмарках, виставках і біржах, видання рекламно-інформаційної продукції різними мовами, а також утримання закордонних туристичних представництв. Отже без державних вкладень розвиток туризму неможливий, при цьому вкладення є, по суті, не витратами, а інвестиціями. Аналіз проведених у Великобританії маркетингових досліджень свідчить, що 1 фунт стерлінгів, вкладений у туризм, дає 27 фунтів прибутку від кожного туриста, що відвідує країну, з них 4 фунти повертаються до державного бюджету у вигляді податків. Уряд Греції щорічно виділяє на потреби інформаційно-рекламної діяльності у сфері туризму 80 млн. дол. США, Туреччини - відповідно 12 млн. дол. США.

Відповідно до документів ООН щодо туризму, зокрема, Хартії туризму, рішень Гаазької конференції, визнається право кожної людини вільно пересуватися, необхідність розробки та провадження державної політики щодо забезпечення гармонічного розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, реалізації заходів, спрямованих на сприяння туристичним подорожам.

Важливе значення для збільшення турпотоків у державах колишнього союзу мало б запровадження єдиної туристичної візи для в`їзду до країн СНД, що сприяло б відродженню спільного турпродукту - так званих туристичних "трикутників" і наскрізних маршрутів по цих країнах, що користувалися б попитом і відповідали б міжнародним стандартам. Успіх таких продуктів полягає у їх "безшовності" - відсутності обмежувальних розділювальних формальностей (візових, прикордонних, митних тощо); це відноситься, наприклад, до такого популярного турпродукту, як "трикутник" Москва-Київ-Санкт-Петербург або іншої туристичної пропозиції, що поєднує декілька країн.

Аналіз принципів організації туристичної галузі країн, що мають розвинуту індустрію туризму, доводить необхідність надання державної підтримки розвитку туризму, зокрема, у сфері інформаційно-рекламної діяльності, приклади фінансування якої, наведені вище, не залишають сумнівів у доцільності саме такого розуміння значення туризму та проведення відповідної державної політики, що є передумовою формування галузі як високоприбуткового сектора економіки, чинника соціального розвитку та культурного піднесення країни при збереженні її самобутності та національної суті туристичної галузі, гармонійної інтеграції України у європейські та світові глобалізаційні та гуманізаційні процеси.

Підсумки розвитку туристичної галузі України в цілому відповідають динаміці економічних процесів, що відбуваються в державі. Водночас, світові політичні та економічні процеси останніх років також справляють суттєвий вплив на обсяги, напрямки та структуру туристичних потоків.

Найпотужніші потоки виїзду українських громадян, як і раніше, зареєстровані в напрямках до сусідніх держав. Це є очевидною закономірністю, яка проявляється як в туристичних поїздках, так і в одноденних відвіданнях, левову частку яких складають транзитні поїздки.

Створення нового іміджу українського турпродукту, конкурентоспроможного в нашій державі та за кордоном, комплексний підхід до розвитку туризму та курортів на регіональному рівні, підтримка розвитку малого та середнього бізнесу у туристичній сфері, зокрема сільського зеленого туризму, зумовили неухильне зростання кількості туристів та обсягів наданих їм послуг.

За рахунок підвищення ефективності роботи підприємств галузі та інтенсифікації праці збільшується кількість обслугованих ними осіб та обсяги наданих послуг.

Поряд із поступовим розвитком українського туристичного ринку існують і певні проблеми. Основна проблема в тому, що на нашому досить розвитому ринку продажів національний продукт довгий час займав украй слабкі позиції і не міг конкурувати з більш якісними і часом більш економічними пропозиціями інших держав. Сьогодні нас не задовольняють ні обсяги вїздного туризму, ні місце України на міжнародному туристичному ринку.

Україна одержала в спадщину від радянського періоду одну із наймогутніших у світі систем організації масового туризму й оздоровлення - понад 4,5 тис. готелів, туристичних баз, пансіонатів, санаторіїв із загальним потенціалом у 620 тис. "ліжко-місць". Ми були одночасно і всесоюзною здравницею, і турбазою, і піонерським табором. Тепер же майже 90% цієї інфраструктури не відповідає вимогам ринку, має потребу в серйозних інвестиціях для реконструкції і ремонту. Тому нашою стратегічною метою є створення могутньої національної туристичної індустрії, що зможе робити конкурентоздатний туристичний продукт. Необхідною умовою розвитку туризму в Україні є ефективне функціонування готельної індустрії, що приносить близько 60% усіх доходів від туризму і питому частку у ВВП приблизно 6-8%. Туристичні потоки безпосередньо залежать від стану готельного сектора сфери послуг, місця розміщення цих підприємств, якості і ціни наданих основних і додаткових готельних послуг. У даний момент розвиток індустрії готельного бізнесу в Україні гальмується низкою зовнішніх і внутрішніх факторів [26].

Треба відзначити, що в Україні низькорозвинута інфраструктура туризму. Приплив іноземних туристів стримується складною процедурою одержання віз. В'їзні візи вимагаються від громадян більшості країн світу. Оформлення візи забирає близько 10 днів, за терміновість плата зростає. Більше того, для одержання туристичної візи необхідно подати документ про передоплату проживання в готелі. Усе це обмежує можливості приїзду в Україну, зокрема, любителів експромтних подорожей. Скорочення внутрішнього й іноземного туризму відбувається також через поганий стан найпривабливіших місць. Визначні памятки культури та історії України потребують ретельного догляду, що забезпечується далеко не завжди. Відсутні програми створення нових центрів туризму.

Вихід українського туристичного продукту на закордонні ринки дуже проблематичний без зваженої та широкої інформаційної підтримки. На жаль, про Україну поки мало що відомо світові. Потрібні спрямовані зусилля і чималі кошти, щоб підняти завісу невідомості, наповнити міжнародний туристичний ринок якісною рекламою, каталогами, довідниками і путівниками.

Здавалось би, що Україна має всі необхідні передумови для того, щоб увійти в число найбільш розвинених в туристичному відношенні країн світу: маючи вигідне геополітичне розташування, вона з давніх часів є перехрестям транспортних потоків з Півночі на Південь та з Заходу на Схід. Країна має сприятливі кліматичні умови, здебільшого рівнинний ландшафт, багату флору й фауну, розвинену сітку транспортних звязків. В Україні наявні багато культурно-історичних памяток (близько 150 тис.), більш ніж 500 міст мають 900-річну історію, 4500 селам - більше 300 років. До послуг туристів - більше 3 тисяч оздоровчо-курортних закладів, близько 1500 готелів.

Загальним стримуючим фактором розвитку туризму є проблеми, що стосуються податкового законодавства України. Це, в першу чергу, сплата податків на додану вартість, земельного податку, готельного та курортного зборів. Також не відпрацьований механізм заохочувального оподаткування інформаційно-рекламної діяльності, стимулювання інвестицій в туристичну галузь. Відсталість нормативно-правового та організаційного забезпечення туристичної діяльності, що в значній мірі зумовлюється перманентною адміністративною реформою в Україні. Головними зовнішніми факторами, що стримують розвиток туризму в Україні є несприятлива ситуація існуючих умов для підприємництва взагалі, та для туризму зокрема, недосконалість і навіть певна агресивність нормативно-правового поля, і, як наслідок, відсутність необхідних інвестицій для розвитку туризму - як внутрішніх, так і іноземних. Несприятлива ситуація клімату в бізнесі послугувала причиною того факту, що майже з 3000 українських туристичних підприємств, що мають відповідні ліцензії на реалізацію туристичних послуг, фактично на ринку працюють близько третини. Відсутність відповідного рівня вітчизняного сервісу. Сервіс в європейських країнах - на найвищому рівні. Обслуговуючий персонал ввічливо та запопадливо відноситься до клієнтів В Україні туристи спостерігають зовсім іншу картину: починаю від хамського відношення на митниці, закінчуючи неприбраними вулицями. При цьому ціни на вітчизняні турпослуги продовжують залишатися непомірно високими. Справа в тім, що кожний долар отриманий з іноземця, держава негайно оподатковує 20-% ПДВ. Це, в свою чергу, примушує вітчизняні туристичні фірми, агенції, власників готелів піднімати ціни на послуги.

На сьогоднішній день в Україні практично відсутня відповідна система в сфері туризму для підготовки та перепідготовки кадрів, а також чіткі та адекватні світовим стандартам кваліфіковані вимоги, в той час як в Росії, що за прогнозами ВТО, в 2020 р. ввійде в десятку найвідвідуваних країн світу, вже функціонують близько 40 державних та приватних учбових закладів підготовки кадрів для туризму. В нашій державі також поступово виникають відповідні учбові заклади [28, c.34-35].

Недостатній рівень розвиненості мережі та обєктів туристичної інфраструктури їх невідповідність світовим стандартам. Варто памятати, що виробнича база області формувалася, більшою мірою у радянські часи, орієнтуючись на невибагливого туриста, тому серед обєктів тому серед обєктів інфраструктури переважають великі за розміром комплекси, із значною концентрацією місць і низьким рівнем комфортності. Стану українських шляхів звязку залишається бажати кращого. Одним з діючих засобів прискорення розвитку туризму в Україні є розвиток туристичної інфраструктури в мережі міжнародних транспортних коридорів (МТК). За оцінками експертів, вона має найвищий в Європі коефіцієнт транзитності (з 13 тис. км автомобільних доріг державного значення більше 9 тис. км - магістралі, повязані з МТК). З могутнім туристичним потенціалом нашої країни, цей факт може стати важливим фактором розвитку вітчизняної економіки [17].

Технологічна відсталість галузі. В Україні практично не застосовуються туристичні технології, що в розвинених країнах набули ознак повсякденного застосування: електронні інформаційні довідники відносно готелів, транспортних маршрутів й туристичних фірм з переліком й вартістю послуг, що їм пропонуються; у світі такі довідники випускаються саме в електронному вигляді, а більшість - в Internet-форматах, що дає користувачам бронювати місця в готелях і на транспорт у режимі реального часу - "on-line. Останнім часом в області інформаційних технологій в Україні спостерігається суттєве пожвавлення. Тому варто активно використовувати цю можливість для наближення до виходу на світовий рівень обслуговування клієнтів.

Між тим, туризм - це, дійсно, "швидкі" гроші. Його економічна ефективність для кожної країни давно визнана у світі й підкріплюється багатолітнім досвідом Саме завдяки туризму багато країн здійснили могутній ривок у розвитку та реформуванні економіки, наприклад, Іспанія, Франція, Італія, Туніс, Єгипет. І для України вїздний туризм є, безсумнівно, перспективною галуззю. Та для її ефективного розвитку, на жаль, одних лише історичних памятників та гарних пейзажів не досить. [28,35]

Отже, підсумовуючи все, вищезазначене, можна впевнено стверджувати, що в галузі туризму проблемним сьогодні є неефективне й нераціональне використання відповідних ресурсів, сучасний рівень розвитку туристичної індустрії не відповідає наявному природо-ресурсному, історико-архітектурному та рекреаційному потенціалу України.

Так, до проблем вітчизняного туризму можна віднести: погіршення загальної економічної ситуації, бюрократія, проблеми податкового законодавства, відсталість нормативно-правового й організаційного забезпечення, несприятлива ситуація існуючих умов для підприємництва взагалі й туризму зокрема, відсутність відповідного рівня вітчизняного сервісу, недостатній рівень розвиненості мережі та обєктів туристичної інфраструктури, стан українських шляхів звязку, технологічна відсталість галузі.

Проблеми, що можна спостерігати сьогодні в галузі туризму в Україні, є наслідками того економічного минулого, що залишилося нашій державі після розпаду СССР. Тому ці явища є достатньо глибокими, а їх вирішення потребують комплексного та продуманого підходу. Зрозуміло, що цим на державному рівні займаються спеціально створені урядові та неурядові організації. На мій погляд, намагаючись змінити фактори, що приводять до ситуації, яка спостерігається на ринку туризму, можна досягти якщо не абсолютного, то принаймні, поступового часткового покращення стану туристичної галузі України.

Співробітництво у сфері туризму розглядається в межах міжнародних організацій, членом яких є Україна: Чорноморського економічного співтовариства, Центральноєвропейської ініціативи, Ради по туризму країн - учасниць СНД та ін.

За роки незалежності в Україні проведено реформування та реструктуризацію галузі шляхом створення на базі провідних туристичних підприємств, що знаходилися під управлінням Держкомтуризму, акціонерних товариств. В індустрію національного туризму широко впроваджувалися новітні інформаційні технології. Було створено автоматизований інформаційно-рекламний центр "Українська туристична інформаційна система" (УТІС), що ввійшов до мережі Інтернет з регіональними представництвами в Одесі та Львові; створено Державну акціонерну компанію "Україна туристична".

Туризм став не лише важливим фактором економічного розвитку, а й важливим чинником забезпечення української ідентичності та підвищення іміджу України у світі. Дедалі активніше в суспільній свідомості формується розуміння того, що Україна має великий потенціал для розвитку туризму.

Україна посідає помітне місце серед 25 найбільш відвідуваних країн світу, проте слід зазначити, що третина всіх туристів приїжджають із Росії. Крім туристів із СНД, Україну найчастіше відвідують туристи з Угорщини, Польщі, Німеччини, Австралії, США та Канади.

Після проголошення Україною незалежності туризм почав виконувати важливу роль у здійсненні широкомасштабних завдань з розбудови української державності, створення позитивного іміджу України у світовому співтоваристві, культурного та духовного відродження українського народу. Він став одним із чинників виходу економіки з кризи, збільшення надходжень до державного бюджету, стимулювання розвитку ринкових відносин, позитивного впливу на стан справ у ключових галузях народного господарства, зайнятість населення, захист навколишнього середовища, роботу з охорони памяток, задоволення потреб нації у відпочинку та оздоровленні.

Зміцнення матеріальної бази туризму в перспективі здійснюватиметься з урахуванням територіально-географічних особливостей регіонів України, їх пріоритетності в розвитку туризму та наявності попиту на туристичний продукт у таких двох напрямах:

вкладення інвестицій та цільових кредитів у туристичні об'єкти, які не є збитковими або не будуть збитковими після реконструкції і модернізації, істотно збільшать надходження до державного бюджету, підвищать економічну (комерційну) ефективність галузі;

вкладення коштів державного та місцевих бюджетів, коштів позабюджетних фондів і громадських організацій, коштів міжнародної технічної допомоги й інших джерел, не заборонених чинним законодавством, у туристичні обєкти природної та історико-культурної спадщини, які є збитковими або можуть бути збитковими, але підвищують соціальну ефективність галузі.

Крім визначення двох напрямів вкладення коштів, бюджетне фінансування обовязково має бути спрямованим на створення наукової бази туризму, тобто на проведення науково-дослідних робіт у напрямі вдосконалення туристичної нормативно-правової бази у галузі туризму; підвищення ефективності використання рекреаційних ресурсів; раціонального використання та відновлення природного середовища та історико-культурної спадщини; моніторингу розвитку туризму та впровадження інноваційних проектів; поліпшення інформаційної та рекламно-видавничої діяльності з метою популяризації новітніх технологій надання туристичних послуг, найкращих інвестиційних проектів, системи освіти.


2.2 Формування державної політики розвитку індустрії туризму на основі стратегічного планування


Державне планування розвитку туризму є основою для управління туризмом. Досліджений нами досвід формування розвитку державної політики регулювання розвитку туризму показує необхідність вирішення проблем туризму в загальному контексті проблем соціально-економічного розвитку країни з таких причин.

По-перше, незважаючи на відносно високі економічні показники, туристичні підприємства є невід'ємною частиною господарської і соціальної системи регіону і країни в цілому. На розвиток економіки туризму суттєво впливають стан кредитно-грошової системи, рівень розвитку суміжних народногосподарських галузей, сфери послуг у цілому, податкове і валютне законодавство.

По-друге, розвиток туріндустрії вимагає концентрації значних фінансових коштів і в багатьох випадках передбачає наявність великої кількості учасників як на стадії формування інвестиційного портфеля, будівництва, реконструкції, так і на стадії функціонування підприємства.

По-третє, як показує практика розвинених туристичних країн, таких як Франція, Німеччина, Швейцарія, Іспанія, найбільш високі результати в плані окупності вкладеного капіталу досягаються при нагоді формування конкурентоздатного комплексного туристичного продукту, що передбачає наявність розвиненої супутньої інфраструктури і спеціалізацію на всіх стадіях виробництва і реалізації туристичних послуг.

Ми вважаємо, що проблеми розвитку туризму і створення сучасного туристичного комплексу можуть бути позитивно вирішені, якщо розглядатимуться в широкому контексті державної політики реформ і будуть включені в середньо - і довгострокові програми соціально-економічного розвитку України.

На процес планування в туризмі впливають специфічні особливості, зокрема стосовно туристичного споживання, попиту і пропозиції туристичної продукції, які відрізняють його від планування розвитку інших галузей.

Таким чином, у процесі планування в туризмі необхідно врахувати: споживчі особливості; особливості сезонності попиту; територіальні особливості; особливості туристичної пропозиції; особливості і можливості інвестицій; високу трудомісткість туризму.

Завдяки цим характеристикам туризм забезпечує додаткові робочі місця в промислово відсталих і депресивних регіонах з високим рівнем безробіття.

Висока міра інерційності територіальних систем означає наявність певного тимчасового лага між прийнятими рішеннями й отриманими результатами. Тому пріоритет повинен віддаватися довгостроковому плануванню.

Планування розвитку туризму може вестися на міжнародному, національному і регіональному рівнях. На міжнародному рівні планування, хоча і в обмежених обсягах, ведуть, наприклад, Всесвітня туристська організація, ЄС, регіональні туристичні організації. Цей рівень планування характеризуються відсутністю системи контролю і примусу. На національному рівні планування в туризмі передбачає заходи щодо розвитку туризму для країни в цілому, проте з урахуванням специфіки окремих регіонів. На регіональному рівні плани розвитку туризму більш деталізовані, ніж загальнонаціональні, і суттєво відрізняються залежно від регіонів.

На наш погляд, регіональні плани доцільно розробляти не лише на рівні окремих регіонів, а й на рівні країни. Додатковий ефект від координації туристичної діяльності на рівні регіонів досягатиметься в результаті спільного використання туристичних ресурсів, що знаходяться на території сусідніх регіонів (наприклад, річок для організації круїзних маршрутів).

У 90-ті рр. ХХ ст. основоположною концепцією у сфері планування розвитку туризму стає концепція стійкого туризму, яка передбачає задоволення потреб покоління без завдання шкоди майбутнім поколінням. Таким чином, концепція стійкого туризму базується на врахуванні довгострокових інтересів і наслідків і обмежує масштаби туризму так, щоб вони не перевершували можливості території, яка приймає, зберігаючи її ресурси для майбутніх поколінь. Головним результатом такого відповідального підходу до туристичної діяльності є перехід від короткострокового до довгострокового планування туризму.

Наступним етапом на шляху вдосконалення планування розвитку туризму є впровадження принципів стратегічного планування. Потреба в стратегічному плануванні туризму на державному рівні обумовлена, по-перше, зростаючим темпом змін у зовнішньому середовищі, як наслідок, більшою мірою невизначеності майбутнього, по-друге, державний план є не тільки орієнтиром і джерелом інформації для вітчизняних туристичних підприємств, а й фактором підвищення їх конкурентоспроможності.

Нами були розроблена модель формування державної політики на основі стратегічного планування розвитку туризму (рис.2.1.). Ця модель, на нашу думку, може ефективно застосовуватися для планування розвитку туризму як на державному, так і на регіональному рівнях. Необхідно відзначити, що в умовах ринкової економіки державний план не "нав'язується" підприємствам зверху, не визначає конкретної номенклатури й обсягів випуску для кожної господарської одиниці (як це було в роки існування системи централізованого планування), а є комплексним документом, який включає аналітичну і прогнозовану інформацію, а також систему програм і заходів, що підлягають виконанню відповідними державними органами.

Рис.2.1 Блок-схема процесу формування державної політики на основі стратегічного планування розвитку індустрії туризму


Державне планування розвитку індустрії туризму є одним з компонентів системи макроекономічного і регіонального планування. Отже, державна політика регулювання розвитку індустрії туризму (державна туристична політика) має бути спрямована на реалізацію цілей усього народного господарства, держави і суспільства в цілому, на забезпечення узгодженості громадських і приватних інтересів (блок 1). Тому завдання туристичної політики повинні враховувати цілі соціально-економічної політики, що визначає напрями реформ у країні. Обґрунтування цілей туристичної політики ускладнюється тим, що цілепокладання завжди було слабкою ділянкою в теорії і практиці вітчизняного планування. На нашу думку, найбільший вплив на формування цілей і завдань туристичної політики справляють такі її складові, як соціальна і структурно-галузева політика. Мета соціальної політики полягає у створенні умов для стійкого і гармонійного розвитку людського потенціалу.

Метою структурно-галузевої політики є розвиток продуктивних сил країни шляхом оптимізації їх структури і розміщення. На формування цілей туристичної політики, крім соціальної і структурно-галузевої політики, значний вплив справляють регіональна політика, зовнішньоекономічна політика, політика зайнятості.

Обґрунтування цілей державної туристичної політики не може здійснюватися у відриві від аналізу зовнішнього і внутрішнього середовища - історичного досвіду розвитку туризму, наявної моделі його регулювання (блок 2), оцінювання наявного туристичного потенціалу.

Аналіз і прогнозування туристичного потенціалу (блок 3) проводяться за такими показниками: географічне положення і природнокліматичні умови; демографічні характеристики населення: рівень урбанізації території, середній вік населення. Як показують дослідження, основними споживачами послуг туріндустрії є міські жителі молодого і середнього віку; наявність обєктів історичної і культурної спадщини, їх стан, оскільки вони є основою для розвитку культурно-освітнього (пізнавального) туризму; наявність рекреаційних зон, заповідників, національних парків, мисливських угідь, лікувально-оздоровчих, туристичних баз і будинків відпочинку, які формують системи лікувально-оздоровчого, рекреаційного, активного (спортивного) туризму; наявність обладнаних торговельно-виставкових і бізнес-комплексів для проведення міжнародних, міжрегіональних ярмарок, конгресів, рівень розвитку технологічно-виробничого комплексу, що створює умови для розвитку ділового туризму; умови розташування обєктів розміщення туристів: чи знаходятьсявони на оптимально доступній відстані від привабливих культурних і природних обєктів; рівень розвитку інфраструктури культурних і освітніх установ, які можуть здійснювати підготовку кадрів у сфері туризму і забезпечувати наповнення і обслуговування туристичних освітніх і екскурсійних програм; загальний рівень розвитку комунальної інфраструктури; рівень розвитку рекламно-поліграфічного виробництва, інтернет-центрів, що забезпечують підтримку інформаційно-презентаційного туризму; підтримка і просування ідеї розвитку туризму з боку регіональних адміністрацій (наявність розроблених концепцій і програм розвитку туризму з урахуванням питань їх матеріально-технічного забезпечення, законів про туризм тощо).

З метою систематизації туристичних ресурсів країни необхідно створити державний кадастр туристичних ресурсів, на рівні регіонів доцільно розробити і вести реєстр туристичних ресурсів, що мають регіональне значення.

Аналіз і прогнозування факторів зовнішнього середовища (блок 4) передбачає оцінювання стану і перспектив розвитку найважливіших, з погляду туристичної діяльності, факторів оточення, на які держава не може справляти прямого впливу. Аналіз зовнішнього середовища дає змогу своєчасно спрогнозувати появу потенційних загроз і нових можливостей і розробити адекватний план дій з досягнення поставлених цілей. При аналізі зовнішнього середовища необхідно окремо проводити аналіз факторів для внутрішнього, в'їзного і виїзного туризму, причому на державному рівні для вїзного і виїзного туризму слід дезагрегувати аналізовані показники до рівня окремих країн з урахуванням інтенсивності туристичних потоків.

З погляду туризму, ключовими є такі групи факторів зовнішнього середовища (приклади наводяться для загальнодержавного рівня): економічні фактори: наприклад, рівень економічного розвитку, зайнятість, рівень доходів населення, рівень безробіття, стан платіжного балансу країни, глобальні економічні процеси; політичні фактори: політична ситуація в окремих країнах, політичний імідж країни, умови безпеки подорожі; ринкові: стан і тенденції розвитку світового туристичного ринку; зміна структури споживаних товарів і послуг у бік збільшення частки послуг, у тому числі і туристичних; конкурентні фактори: підходи до регулювання туризму в різних країнах, активність урядових органів у напрямі просування національних турпродуктів; демографічні: зростання кількості населення планети, урбанізація; міжнародні: діяльність міжнародних туристичних організацій, міждержавні угоди у сфері туризму, перехід від конфронтації між країнами до співпраці і взаєморозуміння; соціальні: установки відносно туризму, звички, зростання добробуту населення, збільшення відпусток і скорочення тривалості робочого тижня; технологічні: сучасні інформаційні технології в турбізнесі, стан наукових досліджень туризму; підвищення культури і загальноосвітнього рівня населення, що сприяє розвитку прагнення до пізнання, використання досвіду інших країн у професійній діяльності; розвиток транспорту і торгівлі; розвиток засобів масової комунікації.

У найзагальнішій формі стратегічна мета державної політики розвитку туризму (блок 5) може бути визначена таким чином: створення конкурентоспроможного туристичного комплексу, що задовольняє потреби українських і зарубіжних громадян у туристичних послугах і сприяє розвитку економіки країни за рахунок збільшення кількості робочих місць, припливу іноземної валюти, збереження культурної і природної спадщини.

Принципи формування туристичної політики (блок 6) повинні відображати базові цінності економічної політики, такі як рівність підприємств усіх форм власності, захист прав споживачів, захист національних інтересів у сфері туризму.

Формування системи цільових показників і критеріїв оцінювання ефективності (блок 7) передбачає визначення системи кількісних показників, що характеризують рівень досягнення цілей на кожному рівні управління. Система цільових показників установлює бажаний або нормативний рівень значень показників, а критерії ефективності орієнтують виконавців на досягнення цього цільового рівня найбільш економічним способом.

Ми вважаємо, що ефективність державної політики регулювання розвитку туризму повинна оцінюватися відповідно до поставленої мети за такими критеріями: економічна ефективність; соціальна ефективність; екологічні наслідки реалізації програм і заходів.

Економічна ефективність на національному і регіональному рівнях може оцінюватися на базі системи мультиплікаторів, які дають змогу врахувати не лише прямі, а й непрямі ефекти від розвитку туризму. Крім мультиплікатора доходу, який показує додатковий прибуток (заробітну плату, ренту, прибуток, отриманий у результаті збільшення витрат туристів, можуть використовуватися інші види мультиплікаторів, наприклад: мультиплікатор продажів, який вимірює додаткові обороти (валову виручку) туристичних підприємств у результаті збільшення витрат туристів; мультиплікатор обсягу випуску, який визначає обсяг додаткової продукції або послуг, вироблених за рахунок збільшення витрат туристів. Принципова відмінність мультиплікаторів продажів і мультиплікаторів обсягу випуску полягає в тому, що мультиплікатор обсягу випуску визначає зміну обсягу випущеної, але необов'язково реалізованій продукції. При розрахунку мультиплікатора продажів слід враховувати, що частка продажів може здійснюватися із "складських запасів". Тому величина мультиплікатора обсягу випуску може бути більше (частка продукції залишається в звітний часовий період на "складах") або менше (зниження рівня "складських запасів") мультиплікатора продажів; мультиплікатор зайнятості, який визначається як загальна кількість додаткових робочих місць, створених за рахунок збільшення витрат туристів, або як відношення кількості робочих місць, створених завдяки додатковим витратам, до загальної кількості робочих місць у туристичній галузі. Розрахунок цього мультиплікатора є найскладнішим через значне поширення тимчасової (сезонної) і неповної зайнятості в туризмі. Цей мультиплікатор може використовуватися і як показник соціальної ефективності.

Ми пропонуємо інвестиційний мультиплікатор, який визначається як вплив капіталовкладень на сумарний дохід. Збільшення інвестицій у туризм буде впливати на всю економіку країни, оскільки з ним повязано багато галузей народного господарства країни.

На рівні окремих заходів і проектів оцінювання економічної ефективності повинні будуватися на зіставленні витрат і результатів.

Навколишнє середовище, природне і штучне, є найбільш фундаментальною складовою туристичного продукту. Проте, як тільки розпочинається туристична діяльність, навколишнє середовище неминуче піддається змінам або через забезпечення туристичної діяльності, або внаслідок неї. Цей вплив може бути як позитивним (це відрізняє туристичні проекти від більшості інвестиційних проектів у інших галузях промисловості), так і негативним. Проте за допомогою раціонального планування цього впливу можна мінімізувати негативні наслідки і підтримувати позитивні ефекти. Важливо спрогнозувати можливий вплив розвитку туризму на навколишнє середовище вже на ранній його стадії, оскільки легше і дешевше запобігти збитку для навколишнього середовища шляхом коректування планів розвитку або відмови від них, ніж відшкодовувати збиток, завданий у випадку реалізації проекту.

Загальна схема екологічного оцінювання намічених програм і заходів повинна включати такі етапи: аналіз впливу туристичних підприємств на навколишнє середовище (масштаби потреби в земельних ділянках, водних ресурсах, сировині; обсяги відходів і забруднення; зміна складу флори і фауни; ерозія ґрунтів тощо); визначення обсягів впливу туристичних підприємств на навколишнє середовище й оцінювання сучасного стану природних ресурсів у цьому ареалі; прогнозування змін природної системи в результаті розвитку туризму; оцінювання екологічних наслідків у вартісному виразі (розрахунок збитку у вигляді непоправної втрати певних властивостей навколишнього середовища; визначення обсягу коштів, необхідних для реалізації заходів щодо запобігання погіршенню стану середовища); прогнозування соціальних наслідків, обумовлених змінами природного середовища; аналіз передбачених програмою природоохоронних заходів; коректування або відмова від плану, в разі необхідності.

Соціальна оцінка розвитку туризму показує рівень впливу туризму на стан системи освіти, охорону здоровя, кримінальну ситуацію, міграційні процеси. Крім того, необхідно оцінювати навантаження на інфраструктуру (автомобільні дороги, мережі електропостачання, системи утилізації відходів, системи водопостачання), оскільки додаткове навантаження на них може створювати серйозні проблеми для місцевого населення.

Пріоритетними напрямами державної політики регулювання розвитку туризму (блок 8) в Україні повинні стати: захист, протистояння криміналізації цієї сфери; підтримка розвитку адресно-соціального туризму; підтримка розвитку вїзного і внутрішнього туризму; збереження природних і культурних ресурсів країни і регіонів; навчання і перепідготовка кадрів для туристичної сфери відповідно до міжнародних стандартів.

Оцінювання ресурсних можливостей країни (блок 9) на всіх рівнях планування повинне здійснюватися з урахуванням залучення ресурсів приватного сектора і бюджетів нижчестоящих рівнів.

Цільова програма розвитку туризму (блок 10) являє собою комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських, виробничих, соціально-економічних, екологічних, організаційно-господарських, нормативно-правових й інших заходів, що забезпечують ефективне вирішення основних завдань розвитку туризму в регіоні, визначає ресурси, виконавців і терміни реалізації. Вона є одним з інструментів управління розвитком сфери туризму, способом концентрації ресурсів для вирішення актуальних проблем розвитку туризму в країні і регіоні.

На наш погляд, у сфері туризму слід реалізувати як державно-регіональні, так і чисто регіональні цільові програми. До державно-регіональних цільових програм, що реалізовуються у всіх регіонах України, можуть віднести, наприклад, програми розвитку дитячого і молодіжного туризму. Державно-регіональні програми повинні використовуватися і в тих випадках, коли туризм розглядається як один з основних інструментів пожвавлення економічної активності в депресивних регіонах країни. Причому, такі програми можуть охоплювати як територію всього регіону, так і мати локальний і міжрегіональний характер. Аналіз цільових програм показує, що найчастіше питання туризму не виділяються як окрема програма, а вирішуються в рамках комплексних програм соціально-економічного розвитку регіонів або інших цільових програм.

Контроль (блок 11) повинен здійснюватися у двох формах: по-перше, як поточний контроль, спрямований на оцінювання рівня реалізації планів конкретних заходів з розвитку туризму; по-друге, як стратегічний контроль, метою якого є оцінювання рівня досягнення поставлених цілей. Обєктами стратегічного контролю є стан і міра використання туристичного потенціалу країни (регіону), а також реалізація запланованих цільових програм. Крім того, система стратегічного контролю включає моніторинг зовнішнього і внутрішнього середовища, змін в економічній і соціальній політиці держави.

Розділ 3. Удосконалення механізмів розвитку індустрії туризму на регіональному рівні


3.1 Розробка принципів та напрямів удосконалення державного регулювання індустрії туризму на рівні регіону


У більшості країн, що займаються розвитком туризму, державна туристична політика проводиться в рамках регіональних програм економічного розвитку. Така практика ґрунтується на ряді позицій: регіональні туристичні комплекси і центри виступають ключовою ланкою у сфері туризму, індивідуальність кожного з них є "візитною карткою" для держави в цілому; розвиток туризму в кожному окремому регіоні має свої особливості, зумовлені природними, культурними, історичними, економічними, демографічними й іншими умовами; створення та розвиток регіональних туристичних комплексів є потужним фактором соціально-економічного зростання регіонів і особливо сприяють оздоровленню економіки слабкорозвинених районів, що не мають у своєму розпорядженні розвинутої торговельної і промислової бази.

При цьому основним першорядним значенням в реалізації регіональної туристичної політики є місцевий рівень, тобто регулювання туристичного комплексу регіону на рівні його органів державної влади.

У звязку з цим слід зазначити основні моменти, що визначають, на наш погляд, важливість регіональної туристичної політики, насамперед як діяльності регіональної влади: суттєвою є роль, яку туризм може відіграти в соціально-економічному розвитку регіону, що володіє навіть не дуже значним туристичним потенціалом; розвиток туризму - це насамперед інтерес регіону, що полягає в стимулюванні своєї економіки та ліквідації територіального дисбалансу в її розвитку; розвиток туризму передбачає індивідуальний підхід у кожному окремому регіоні з урахуванням його характерних особливостей, що ставить ефективність туризму в пряму залежність від управління в регіонах.

Головною метою розвитку індустрії туризму на період до 2025 р. є подальше зміцнення туристично-екскурсійного й санаторно-курортного обслуговування, досягнення європейського та світового визнання якості місцевих рекреаційних ресурсів та послуг, розширення асортименту рекреаційних і туристичних послуг, створення матеріально-технічної і кадрової бази, необхідної для формування на державному та міжнародному ринку рекреаційних послуг, нарощування обсягу доходів субєктів господарювання обласного та державного бюджету від туристично-екскурсійної й санаторно-курортної діяльності, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності рекреаційної сфери та туризму області на вітчизняному й світовому ринку рекреаційних і туристичних послуг.

Рекреаційна сфера в Запорізькій області являє собою складний міжгалузевий господарський механізм, структура якого - й адміністративно-господарська, і функціональна, й економічна - має бути реформована і переведена на ринкові механізми господарювання та комплексного управління цієї сфери на рівні регіону, поєднана з конвенцією природокористування, що формується в Україні.

Для створення високорентабельної туристичної та курортної галузей області, які мають максимально задовольнити потреби населення, забезпечення на цій основі комплексного розвитку області за умови збереження природних рекреаційних, лікувальних ресурсів, територій природно-заповідного фонду, пам'яток історії та культури розроблено Програму розвитку галузі, яка покликана стимулювати ефективне використання наявних туристичних та рекреаційних ресурсів області, підвищення рівня міжгалузевого співробітництва, розвиток ринкових відносин у туристичній сфері, визначення перспектив подальшого розвитку рекреаційно-курортного комплексу на основі аналізу його сучасного стану.

Головною ланкою реалізації регіональної туристичної політики має бути державний орган регіональної виконавчої влади. Саме від його зусиль щодо координації діяльності інших органів державного управління, організацій і суб'єктів господарювання у сфері туризму, його ініціативи у сфері законодавства, зовнішніх зв'язків, фінансової, податкової, адміністративної та інших сфер залежить успіх державної туристичної політики.

Розробки СОТ, що стосуються принципів і методів державного регулювання туризму, містять у собі рекомендації щодо створення подібних державних структур як самостійних органів у складі регіональних органів влади.

Коло обовязків подібних органів окреслюється таким переліком: розробка нормативно-правових актів, які регулюють відносини у сфері регіональної туристичної індустрії та здійснення державного контролю за виконанням законодавства про туристичну діяльність; розробка та реалізація регіональних програм розвитку туризму, участь у розробці та реалізації державних і міжнародних програм; урахування і моніторинг ресурсів туризму та здійснення державного контролю за їх раціональним використанням, реалізація заходів щодо їх збереження і відновлення.

При цьому підвищення дієздатності й ефективності державних управлінських структур з туризму має бути повязане з двома важливими моментами: наявністю стратегії державної підтримки туризму, з виділенням його як пріоритетного напряму розвитку; збільшенням можливостей туристичних адміністрацій в управлінні державною власністю у сфері туризму.

Крім органів виконавчої влади, в розробці та реалізації регіональної туристичної політики мають брати участь і взаємодіяти інші суб'єкти, насамперед громадські туристичні організації і обєднання.

У звязку з цим існує необхідність систематизації та розподілу напрямів діяльності і повноважень щодо регулювання між органами державної влади і туристичними обєднаннями.

Цей розподіл повноважень і сфер діяльності нами пропонується здійснювати в такому вигляді (табл. 3.1).

Підвищення ефективності державного регулювання регіональної туристичної індустрії має бути повязане, на нашу думку, з такими напрямами діяльності: формування і використання законодавчої бази для розвитку й функціонування підрозділів туристичної індустрії, організаційно-правовий захист субєктів туристичної діяльності; розробка стратегії залучення підприємницького сектора в регіональний туристичний комплекс, підтримка, розвиток його діяльності в туристичній сфері; становлення, функціонування та розвиток статистичної бази туристичної діяльності, що є основою аналізу, розробки, реалізації та контролю за виробленням науково обґрунтованих заходів держави в різних функціонування туристичної індустрії країни та її регіонів; посилення взаємодії з державними органами природоохоронної діяльності для недопущення порушення природного балансу як у туристичних зонах, так і на всій території країни; інформаційно-рекламне забезпечення потреб розвитку індустрії туризму як усередині країни, так і за її межами, що спирається на посилення кадрового потенціалу управлінських структур за рахунок залучення фахівців з інформаційних, комунікаційних і рекламних технологій; матеріально-технічне забезпечення та розвиток інфраструктури туристичних регіонів, що супроводжується посиленням ролі і відповідальності туристичної адміністрації в управлінні державною власністю у сфері туризму, контролі за діяльністю відомчих і приватних туристичних підприємств;

формування концепцій і концептуальних підходів, повязаних з фінансуванням проблем розвитку туристичної діяльності в регіоні, розробка варіантів здійснення такої діяльності, відбір проектів, які мають реальні можливості фінансування; визначення перспективної потреби в трудових ресурсах, програмне забезпечення розвитку кадрового потенціалу галузі, забезпечення підготовки кадрів для туристичної індустрії.


Таблиця 3.1.

Розподіл напрямів діяльності між субєктами регулювання туризму

Діяльність регіональних державних органів з регулювання туризмуДіяльність регіональних громадських туристичних організацій і об'єднань з регулювання туризму-розробка державних стратегій і програм розвитку туристичного комплексу; створення нормативно-правової бази; складання планів розвитку індустрії туризму; оптимізація регіональних туристичних ресурсів; податкове регулювання; надання пільгових кредитів; інвестиції в об'єкти турінфраструктури; розвиток наукових досліджень у сфері туризму; сприяння кадровому забезпеченню туристичної діяльності; захист інтересів туристів; забезпечення безпеки туризму; збір статистичних даних; макромаркетинг регіональних туристичних продуктів; охорона навколишнього середовища; охорона історичних пам'яток. - представлення регіональних інтересів щодо туризму на державному і міжнародному рівні; укладання двосторонніх і багатосторонніх угод з метою збільшення туристичних потоків у регіон; організація спільних маркетингових досліджень туристичного ринку і поведінки споживачів; організація технічного і фінансового співробітництва; організація інформаційного забезпечення (публікація аналітичних оглядів, проспектів, листівок, путівників і спеціальної туристичної інформації); збут туристичних продуктів в інших регіонах і країнах (створення туристичних агентств або укладання угод про представництво); організація професійної підготовки і підвищення кваліфікації (курси, семінари, навчальні програми); сприяння охороні туристичних ресурсів регіону (проведення акцій і кампаній на захист культури і мистецтва, природного середовища).

При цьому різні заходи реалізуються у названих напрямах діяльності і спрямовані на вирішення завдання ефективного регулювання регіонального туристичного комплексу. Вони повинні, на наш погляд, базуватися на таких принципах:

  1. Виділення туристичної індустрії регіону як пріоритетної галузі регіональної економіки та концентрація зусиль і ресурсів з метою її розвитку.
  2. Визначальним фоном будь-яких дій держави регуляторного характеру мають бути структурні зрушення в організації туристичної діяльності, пов'язані зі зміною умов господарювання та орієнтації населення на споживання туристичних послуг.
  3. Підставою для створення умов розвитку конкретних видів туристичної діяльності або обєктів туріндустрії, надання або позбавлення державної підтримки має бути оцінка попиту на відповідний туристичний продукт в найближчій і віддаленій перспективі.
  4. Залучення підприємств різних форм власності до діяльності, пов'язаної з державною підтримкою, можна, здійснювати на конкурсній основі за наявності техніко-економічного обґрунтування інвестиційної діяльності.
  5. Державна підтримка повинна поширюватися на обмежене коло найважливіших напрямів діяльності відповідно до економічних і соціальних пріоритетів розвитку туризму, насамперед на заходи, пов'язані з відновленням історико-культурної спадщини регіону, а також з реконструкцією та будівництвом туристичних обєктів нерухомості, що хоч і мають тривалу окупність, але важливі з погляду соціальної значущості, освіти і перепідготовки кадрів для туристичної сфери за міжнародними стандартами.

6. Залучення величезної державної власності - природних ресурсів, що володіють значним потенціалом використання, для цілей туризму з умовою обов'язкового вироблення правил ринкового обігу природних ресурсів, ефективної їх експлуатації з метою розвитку індустрії туризму.

Удосконалення інформаційного забезпечення регіональної туристичної індустрії і проведення активної рекламної діяльності є невід'ємною умовою розвитку туристичної сфери.

Завдяки великій кількості і різноманітності учасників та продуктів на туристичному ринку, а також специфічності туристичних послуг реклама в туризмі набуває особливого значення. Рекламно-пропагандистська діяльність є найдієвішим і фактично єдиним засобом донесення інформації про регіональний туристичний продукт до клієнта та створення іміджу регіону як привабливого місця для туризму.

Рекламна політика пропаганди туризму, спрямована на просування регіонального туристичного продукту за кордоном і всередині країни, на сьогодні не розвинута.

Відсутність достатніх коштів на ці цілі перешкоджає створенню на туристичному ринку інформаційно-рекламного середовища, що характеризує регіональну продукцію. Той обсяг інформації, який надходить до потенційних туристів зусиллями регіональних засобів масової інформації, окремих туристичних фірм, які рекламують свій турпродукт, не може в повному обсязі показати можливості туріндустрії країни, вирішити все наявні проблеми рекламно-інформаційної діяльності.

З метою активного інформаційно-рекламного забезпечення просування туристичного продукту діяльність регіональних органів влади повинна, на нашу думку, включати: підготовку і видання інформаційно-рекламних проектів та відеопродуктів про регіональні туристичні ресурси і продукти; проведення регулярних кампаній в засобах масової інформації (вітчизняних і зарубіжних) з метою створення сприятливого туристичного іміджу регіону; створення інформаційного банку реклами туристичних продуктів за окремими туристичними зонами; створення єдиної туристично-інформаційної регіональної мережі та забезпечення її інтеграції з аналогічними вітчизняними і міжнародними мережами; створення рекламно-інформаційної експозиції регіону на вітчизняних і міжнародних туристичних ярмарках, виставках і біржах.

Кажучи про інші напрями інформаційного забезпечення державного регулювання туристичної галузі, слід підкреслити важливу роль статистики для аналізу й виявлення соціально-економічної сутності, факторів і тенденцій розвитку туристичної діяльності.

Щодо стану справ туристичної індустрії як у регіоні, так і в державі в цілому, то на сьогодні не має можливості отримати достовірні дані. Достатньо сказати, що серед професіоналів турбізнесу лише 20% довіряють офіційній статистиці, ще 30 % довіряють частково. Деякі з них стикаютьсяся з ситуацією, коли офіційні дані відхилялися від реальних у сім разів.

Важливим напрямом державного регулювання туристичної діяльності має виступати і державна політика підтримки підприємницького сектора в туристичному бізнесі.

На відміну від світового, а в деяких випадках вже і вітчизняного досвіду, у регіональній практиці туристичної діяльності такої підтримки підприємництва практично немає.

Існують відомі, такі, що декларуються законами і нормативними актами, податкові, фінансові й інші методи підтримки підприємництва, проте ці методи у своїй більшості реалізуються слабо. Крім того, існуючий перелік методів підтримки підприємництва в регіоні не містить достатнього інструментарію, що зважає на специфіку туристичної сфери.

Це істотно стримує повноцінне використання туристичного потенціалу регіону, не сприяє припливу в цей сектор економіки додаткових інвестиційних ресурсів.

У звязку з цим вважаємо за необхідне підкреслити економічну зацікавленість учасників туристичного бізнесу в реалізації заходів щодо розвитку індустрії туризму, що забезпечується такими формами державної підтримки: надання туристичним районам і центрам регіону статусу зон найбільшого сприяння з різним набором пільг; акумуляція податків у регіональних інвестиційних фондах; пільгове державне кредитування; встановлення гарантій у різних формах для отримання кредиту; стимулювання створення нових і збереження діючих робочих місць.

Не менш важливим напрямом державного регулювання туристичної діяльності в регіоні виступає формування та використання законодавчої бази для розвитку й функціонування підрозділів туристичної індустрії.

Специфічність туризму, складна багатогалузева структура зв'язків у цій сфері зумовлюють необхідність комплексного, різнобічного підходу в правовому регулюванні. У результаті, створення ефективної системи у сфері туризму не може обмежитися ухваленням норм спеціального законодавства, необхідний також розвиток і інших галузей права (митного, транспортного, споживчого, торговельного, податкового, інвестиційного тощо) з орієнтацією на стимулювання туристичної діяльності і забезпечення узгодженості всіх норм регулювання відносин у сфері туризму. Здійснення цієї роботи має відбуватися не лише на загальнонаціональному рівні, але й на рівні регіону в рамках наявних повноважень регіональних органів влади. Важливим моментом тут є забезпечення відповідності регіонального правового поля нормам вітчизняного і міжнародного права, оскільки невідповідність може служити серйозною перешкодою розвитку туристичних звязків і залучення інвестицій у галузь.

Важливим напрямом державного регулювання має бути розвиток регіональної інфраструктури та створення умов вдосконалення матеріальної бази туризму. Проблеми в розвитку інфраструктури впливають на зниження потенціалу сфери туризму.

Значна невідповідність матеріальної бази потенціалу природних туристичних ресурсів регіону і туристичним стандартам, які використовуються у світовій практиці, є серйозною перешкодою для зростання туристичних потоків у регіон.

Необхідне будівництво нових туристичних обєктів і реконструкція наявних. Насамперед це стосується оновлення та розширення готельної бази, здатної прийняти туристів і забезпечити сервіс на світовому рівні.

Готельне господарство регіону характеризується високим рівнем морального і фізичного зносу (більше ніж 80%), низьким рівнем комфортності номерів, технологічною відсталістю і вузьким асортиментом послуг, що надаються. У ньому практично відсутній сектор готелів середнього класу за прийнятими цінами, рівень обслуговування розрахований на масового туриста, як іноземного, так і вітчизняного.

Створення ефективної транспортної інфраструктури туризму, що відповідає сучасним міжнародним вимогам перевезень, є гнучкою відносно туристичного попиту й адекватної географії та рельєфно-ландшафтним особливостями туризму в регіоні, входить до головних державних завдань розвитку туристичної сфери.

Має бути забезпечена якісна і вартісна прийнятність транспортних послуг у туризмі як шляхом державного нормативно-законодавчого регулювання, так і через договірне регулювання відносин регіональних туристичних підприємств і організацій з транспортними компаніями.

Безпосередньою умовою створення в регіоні конкурентоспроможних туристичних центрів є реконструкція та розвиток їх технічної бази: засобів зв'язку, рятувальних служб, інвентарної бази для різних видів туризму, канатних доріг, крісел, підйомників.

Оновлення та розвиток інфраструктури туризму в Україні відповідно до сучасних технологій і світових стандартів неможливі без здійснення значних капіталовкладень. Проблема нестачі інвестиційних ресурсів для розвитку туристичної галузі на сьогодні є ключовою.

Формування концептуальних підходів, пов'язаних з фінансуванням програм розвитку туристичної діяльності в регіоні, розробки варіантів і сценаріїв її здійснення, відбір проектів з реальними можливостями фінансування, як один з напрямів державного регулювання туристичної діяльності в країні, реалізується у відповідних регіональних законодавчих і нормативних актах.

Відповідно до цих документів передбачається в рамках державного регулювання у сфері туризму пряме бюджетне фінансування розробки та реалізації регіональних цільових програм розвитку туризму, а також створення сприятливих умов для інвестицій у туристичну індустрію. Розроблені на базі чинних законодавчих і нормативних актів заходи містять не лише набір відповідних дій держави, але й пропонують організаційно-економічний механізм їх фінансування.

Основними принципами, на яких слід будувати фінансування туристичної діяльності в регіоні, є: фінансування інвестиційних та інших проектів у сфері взаємних інтересів країни в цілому при участі державного бюджету і бюджету регіону; виділення з державного й інших бюджетних джерел цільових інвестиційних кредитів для реалізації найбільш значущих проектів з недовгими термінами окупності; залучення позабюджетних інвестицій під державні гарантії регіональних органів управління; створення організаційно-економічних і правових умов, що дають змогу регіональним органам управління приваблювати кошти зарубіжних інвесторів; ухвалення спектра поправок до законодавчих і нормативних актів, що дають можливість ослабити податковий тягар для туристичних підприємств, які здійснюють діяльність за пріоритетними напрямами розвитку регіонального туризму.

Разом з природними туристичними ресурсами і матеріально-технічною базою туризму неодмінним фактором функціонування туристичної галузі виступають трудові ресурси. Підготовка висококваліфікованих туристичних кадрів і розвиток галузевої туристичної науки є фундаментальним напрямом державного регулювання туристичної індустрії в регіоні.

Головне завдання в цьому плані на сьогодні полягає в тому, щоб заповнити нестачу у фахівцях у сфері менеджменту та маркетингу туризму на регіональному рівні. З цією метою в регіональних вузах відкриті спеціальності підготовки працівників туристичної сфери.

Збереження надалі набраного темпу і якості підготовки фахівців стане заставою швидкого вирішення проблем регіонального туризму.

Для ефективного просування регіонального туристичного продукту на українському і міжнародному туристичному ринках доцільне створення за прикладом багатьох країн світу спеціальних туристичних організацій, які об'єднують у своєму складі зацікавлені в розвитку вітчизняного туризму підприємства й організації. У співпраці з урядовими органами ці організації могли б, на наш погляд, доповнити зусилля держави за такими напрямами: організація маркетингових досліджень туристичного ринку; здійснення рекламно-інформаційної діяльності за просування регіонального продукту; організація туристичних представництв за межами країни; професійні контакти і участь у діяльності українських і міжнародних туристичних організацій; концентрація фінансових ресурсів як за рахунок державних коштів і членських внесків, так і за рахунок позикових джерел і різноманітних доходів, та використання їх на просування й розвиток туристичного продукту; координація діяльності членів організації і вироблення рішень у сфері управління туризмом, що відповідають як інтересам бізнесу, так і громадським інтересам.

Тісна співпраця держави, підприємств туристичної сфери, громадських об'єднань при регуляторній ролі держави буде ефективним важелем розвитку регіонального туристичного комплексу, що з усією очевидністю підтверджується зарубіжним досвідом.


3.2 Розробка та реалізація Концепції державного регулювання розвитку туризму в регіоні


Загальнодержавну політику регулювання розвитку туризму передбачається реалізовувати через регіони. Тому вважаємо за доцільне запропонувати розробку Концепції державного регулювання розвитку туризму на рівні регіону. Реалізація Концепції державного регулювання розвитку туризму повинна стати органічною частиною державної політики зі стабілізації економічної ситуації в Україні.

Головна мета Концепції державного регулювання розвитку туризму на рівні регіону - це створення сучасного, високоефективного й конкурентоспроможного туристичного комплексу, що задовольняє потреби туриста на якісно високому рівні, а також робить внесок до розвитку економіки регіону.

До завдань Концепції державного регулювання розвитку туризму належать: розробка й ухвалення програми розвитку туризму; пропаганда іміджу регіону; розробка системи регіональних і місцевих програм проектів туризму з виділенням пріоритетних для кожної місцевості перспективних видів туристичної діяльності; інтеграція регіону в систему українського і світового туристичного ринку та участь у міжнародній співпраці в туризмі; створення сучасного туристичного ринку на основі розвитку конкуренції, спеціалізації й кооперації в роботі туристичних організацій всіх форм власності; стимулювання розвитку інфраструктури туризму шляхом залучення позабюджетних джерел (включаючи іноземні інвестиції); реалізація в регіоні концепції стійкого розвитку в туризмі як економічно безпечної форми використання природних і культурних ресурсів; ефективне використання, підтримка і відновлення рекреаційних ресурсів регіону; створення регіональної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації туристичних кадрів, що відповідає сучасним умовам; сприяння в розробці та впровадженні на регіональному ринку прогресивних технологій туристичного обслуговування; формування системи рекламно-інформаційного забезпечення туристичної індустрії регіону; розвиток системи статистичної звітності за видами туристичної діяльності і суміжними з нею галузями економіки; підтримка соціального й особливо дитячого туризму; забезпечення сприятливих умов для малого бізнесу, здатного розвиватися без залучення державних коштів; створення можливості для розвитку всієї інфраструктури туризму; забезпечення основи для ефективного здійснення політики і планів розвитку туризму, регулювання й управління туризму шляхом створення необхідних організаційних та інших інституційних структур; забезпечення постійного контролю за ходом і напрямом розвитку туризму.

Необхідність подолання економічної кризи методами реалізації конкретних програм розвитку туризму для кожного регіону пов'язана з особливостями сучасного періоду формування ринку в країні, а зокрема, з можливостями управління і фінансування програмних заходів і подальшого розподілу надходжень від туризму на вирішення нагальних проблем населення області і подальшого розвитку.

Функціональна орієнтація регіональної програми розвитку туризму має комплексний характер і вимагає скоординованих, узгоджених дій і організаційних вирішень різних регіональних органів управління при розробці та реалізації програми, а також багатопрофільного складу виконавців програмних заходів. Ця обставина є одним з найбільш істотних аргументів в обґрунтуванні вирішення регіональних проблем розвитку туризму на базі програмно-цільового підходу.

Ми пропонуємо загальну схему програми розвитку туризму (рис.3.3.).

Важливо підкреслити, що кожен регіон має свої особливості: клімат, екологія, ландшафт, матеріальна база, туристичні послуги, тому програма враховує ці особливості.

Для того, щоб регіональна програма була повною, необхідні програми розвитку міст і селищ.

При розробці програм розвитку туризму на регіональному рівні слід врахувати такі моменти. По-перше, необхідно забезпечити збалансоване виконання трьох основних завдань: переорієнтація експлуатації рентабельної міської власності на інтереси власника (міста) і збільшення таким чином прибуткової частини бюджету (причому не стільки від прямого продажу власності, що належить місту, скільки від інших джерел, у тому числі від здавання в оренду готелів компаніям-операторам, створення місцевих компаній-операторів і конкурсного продажу їх відомим компаніям-операторам, використання заставних можливостей, експлуатації міської власності на користь міста, комерціалізації великих заходів, які проводяться в місті); розвиток та вдосконалення інфраструктури самої галузі - як її матеріальної бази (готелі, транспортні підприємства, підприємства звязку, громадського харчування і торгівлі), так і роботи туроператорів, турагентів, підприємств виставкового комплексу, які повинні займати привілейоване становище, оскільки їх діяльність спрямована на розвиток в'їзного і внутрішнього туризму, що може бути досягнуто системою місцевого податкового регулювання і буде у результаті орієнтовано на загальне економічне оздоровлення в місті взагалі і на досягнення збалансованого бюджету; виділення частини нерентабельної матеріальної бази та її приватизація. Доцільність приватизації має визначатися з економічних позицій. Необхідно продовжувати приватизацію готелів, що потребують великих інвестицій або повної переорієнтації їх діяльності.

Програма розвитку інфраструктури туризму повинна включати пропозиції міста стосовно інвестиційних можливостей як щодо реконструкції існуючого фонду, так і щодо нового будівництва. Ці пропозиції повинні містити детальні технічні і юридичні відомості, аналіз інвестиційного і податкового законодавства. У результаті інвестор має отримати картину з юридичної точки зору, а також уявлення про пріоритети і можливості бізнесу міста.

Розвиток галузі потребує консолідації її фінансових можливостей для кредитування заходів у сфері туризму, розробці турпродукту і просуванні його на зовнішній ринок.


Рис.3.3 За розвитку туризму


3.3 Механізм реалізації державної політики підтримки розвитку індустрії туризму в регіоні


Політика розвитку регіональної індустрії туризму повинна забезпечити відновлення рівня, що існував раніше, і подальший розвиток підприємств галузі, стимулювання пропозиції туристичного продукту регіону з метою збільшення потоку туристів. При цьому здійснення регіональної туристичної політики має передбачати реалізацію всіх трьох складових мети розвитку індустрії туризму: економічної, соціальної і екологічної.

Економічний аспект полягає в комерційному інтересі держави - зростання надходжень від туристичного бізнесу і його економічної ефективності, а також стимулювання туризмом розвитку інших галузей економіки.

Соціальний аспект спрямований на досягнення через туристичний розвиток суспільно значущих цілей, а саме підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіону, зростання добробуту і загального рівня життя населення, збереження культурних особливостей.

Екологічний аспект спрямований на збереження і примноження природно-ресурсного потенціалу розвитку туристичної галузі та збереження екологічної рівноваги в регіоні.

Ефективність реалізації цих складових мети розвитку регіональної індустрії туризму пов'язана на сьогодні з першочерговою розробкою та реалізацією заходів за такими напрямами: охорона, раціональне використання і розвиток потенціалу туристичних ресурсів; залучення інвестиційних ресурсів в індустрію туризму, забезпечення їх ефективного розподілу і використання; формування механізму ефективного просування та реалізації туристичного продукту; підвищення кваліфікації професійного складу регіональних органів державного регулювання і підприємств туристичної індустрії.

Втілення в життя названих напрямів передбачає розробку механізму регулювання процесу їх реалізації, що включає як економічні, так і організаційні важелі дії.

На нашу думку, у переліку функцій вказаного механізму, однією з основних, а по суті базисною має бути моніторинг, що включає безперервне спостереження, контроль та оцінювання процесів, що відбуваються, порівняння і коректування витрачання ресурсів, отримання результатів у їх взаємозв'язку.

Особливість туристичної галузі полягає в наявності тісного зв'язку перспектив її розвитку зі станом природнокліматичних умов, визначає необхідність включення в структуру організаційно-економічного механізму управління розвитком регіонального туризму системи екологічного моніторингу. Як показує практика зарубіжних країн, екологічний моніторинг навколишнього природного середовища є однією з найбільш актуальних сфер науково-практичних інтересів територій, що спеціалізуються на туризмі.

Основна мета, що реалізовується службами екологічного моніторингу, полягає в недопущенні негативного впливу на природні ресурси, виявленні початкових ознак порушення природно-екологічного балансу і вживанні заходів з відновлення порушеної рівноваги в природі.

Регіональний екологічний моніторинг, що функціонує як науково обґрунтований процес створення і послідовного вдосконалення інформаційної системи, характеризує стан регіональних і локальних територіальних змін навколишнього середовища, вимагає таких умов: визначення конкретної метий обєктів екологічного моніторингу; створення законодавчої основи, що визначає нормативи і режим функціонування різних служб контролю динаміки навколишнього середовища, у тому числі фіскальних; розробку науково-технічних аспектів екологічного моніторингу, що включають природничонаукові знання процесів, які відбуваються в природному середовищі, інтерпретацію й оцінювання показників стійкості стану природної системи; наявність соціально-економічних індикаторів, що характеризують і стимулюють створення єдиної системи моніторингу; розробку засобів і процедур виміру, обробки й інтерпретації результатів та їх адаптацію до існуючих технологій обробки інформаційних даних.

Практичні результати екологічного моніторингу можуть бути використані для врахування територій можливого використання в туристичних цілях і введення критерію їх оцінювання з позицій визначення базових ресурсів розвитку туризму.

Критерії, що розробляються, очевидно, мають залежати від розташування території відносно особливо цінних природних ресурсів, що мають найбільшу туристичну привабливість. Наявність подібного критерію оцінювання дасть змогу регулювати відведення земельних ділянок для будівництва, реконструкції та розширення підприємств, визначати ставки земельного податку й орендної плати за землю.

Іншими словами, результати екологічного моніторингу дають змогу упорядкувати туристичну експлуатацію природних ресурсів й оптимізувати структуру та розміри бюджетних надходжень. При цьому з метою збереження ресурсного потенціалу має бути визначений критичний рівень прийнятного рівня використання природних ресурсів.

Розробка системи моніторингу не повинна обмежуватися визначенням тільки її екологічної складової. При визначенні шляхів розвитку, і особливо в процесі їх реалізації, система, як правило, в ситуації певного ступеня непередбачуваності розвитку процесів, що відбуваються внаслідок можливого прояву ряду неврахованих або абсолютно нових соціально-економічних факторів. Це визначає необхідність використання в структурі організаційно-економічного механізму управління розвитком регіонального туризму соціально-економічної системи моніторингу.

Наявність такої складової дасть змогу, на наш погляд, організувати процес пошуку, угрупування і комплексної обробки моніторингових індикаторів для отримання оперативної й прогностичної оцінки можливих станів туристичної галузі та тенденцій розвитку туристичного попиту, вживання коректних і адекватних заходів управлінського характеру.

Разом з тим слід мати на увазі, що система соціально-економічного моніторингу розвитку туризму повинна оперувати не лише індикаторами стану та розвитку власне туристичного комплексу, але й включати систему індикаторів розвитку інших галузей регіональної економіки, процеси розвитку яких прямо впливають на перспективи розвитку туристичної галузі (будівництво, транспорт, послуги, звязок).

Іншими словами, система моніторингу стану туризму має бути інтегрованою системою, що дає змогу разом з відстеженням індикаторів розвитку власне туристичного комплексу визначати характер і рівень впливу індикаторів розвитку галузей, повязаних з туризмом.

З цього виходить, що для організації моніторингу потрібне залучення великого кола фахівців з різних сфер діяльності й інформації різноманітних служб і господарюючих суб'єктів, що зумовлює необхідність надання міжгалузевого характеру створюваній моніторинговій службі, на противагу роз'єднаній системі моніторингу, що існує.

На наш погляд, створення моніторингової служби, здатної акумулювати різноманітні інформаційні потоки і здійснювати їх аналітичну обробку, має бути здійснено у вигляді самостійного дослідного аналітичного центру, створеного на базі однієї з наукових установ. Подібний підхід зумовлено тією обставиною, що здійснення моніторингу, як правило, пов'язане не стільки із збором і обробкою відкритої та поточної інформації, скільки з проведенням спеціалізованих дослідних робіт у сфері розвитку як туризму, так і інших сфер соціально-економічного життя.

Реалізація комплексу заходів щодо розвитку матеріальної бази й інфраструктури регіональної індустрії туризму повязана з необхідністю залучення інвестицій як з державних, так і з приватних джерел.

При формуванні механізму залучення фінансових ресурсів слід враховувати, що довгострокове і досить прибуткове вкладення державного капіталу в галузь визначає зацікавленість приватних інвесторів у фінансуванні інвестицій у туристичний сектор. Таке значення державних інвестицій у туризм та їх ефективності посилюється ще й тим, що інвестування туризму є досить ризикованим заходом, оскільки цей вид діяльності дуже чутливий до економічних, політичних, кліматичних та інших змін, і характеризується високою капіталоємністю.

Як основні принципи, на яких може будуватися участь держави у фінансуванні програм розвитку регіонального туризму, ми пропонуємо виділити такі: фінансування проектів при пайовій участі державного бюджету і бюджету регіону, особливо на початковому етапі фінансування; виділення з державного й інших бюджетних джерел цільових інвестиційних кредитів для реалізації найбільш значущих проектів з недовгими термінами окупності; залучення позабюджетних інвестицій під державні гарантії уряду і місцевих органів влади; створення організаційно-економічних і правових умов, що дають змогу залучати кошти зарубіжних інвесторів; ухвалення спектра поправок до законодавчих і нормативних актів, що дають можливість послабити податковий тягар для туристичних підприємств, які здійснюють діяльність за пріоритетними напрямами розвитку регіонального туризму; виділення коштів окремим рядком у державному і місцевому бюджеті на розвиток туризму в ціломупо концепції, а також по окремих її найважливіших проектах.

Оскільки питання виділення бюджетних коштів на практиці є досить проблематичним, з метою підвищення ефективності здійснюваних заходів слід передбачати механізм переважно пайової участі держави у фінансуванні проектів.

Як показує практика, механізм пайового фінансування пріоритетних проектів на сьогодні є найбільш переважною формою участі держави в інвестиційному процесі. І це стосується не лише фінансування об'єктів туристичної сфери, однак саме в цій сфері ефективність державних вкладень, що підтримують приватну ініціативу, як правило, буває особливо високою.

При організації пайового фінансування необхідно, на наш погляд, передбачити можливість в окремих випадках деяких відхилень від загальноприйнятої практики. Як відомо, на практиці пайова участь держави в реалізації інвестиційних проектів передбачає ряд умов, зокрема таких: високоефективний характер інвестиційних проектів з високими показниками прибутковості; нетривалий термін окупності проектів, як правило, не більше ніж п'ять років; участь держави не перевищує двадцяти відсотків від загальної вартості інвестиційного проекту.

Разом з тим, за оцінкою західних фахівців, повна оборотність капіталу в туристичній сфері з урахуваннямйого амортизації становить близько 30 років. На початкових етапах просування на ринок туристичні об'єкти можуть мати досить низькі показники прибутковості. Усе це зумовлює необхідність розробки і застосування в необхідних випадках особливих умов пайової участі держави у фінансуванні туристичних проектів, дещо відмінних від загальноприйнятих. Насамперед це стосується реалізації проектів розвитку інфраструктури туристичних зон.

Оскільки роль держави як прямого і основного інвестора значною мірою знижується, першість в питаннях прямих інвестицій передається до сфери приватного бізнесу. У цих умовах функції держави мають полягати у створенні механізму залучення до туристичної сфери позабюджетних джерел. Йдеться, по-перше, про стимулювання використання власних інвестиційних коштів туристичних підприємств, по-друге, про залучення інвестиційних ресурсів.

Залучення власних інвестиційних коштів підприємств туристичної сфери повязане з підвищенням ефективності державного податкового регулювання, контролю за цільовим використанням амортизаційних коштів.

Податкове регулювання, здійснюване у напрямі зниження ставок стягуваних податків і зборів та надання пільг господарюючим субєктам у сфері туризму, не лише сприятиме збільшенню прибутку туристичних підприємств, як їх власного інвестиційного джерела, але й стимулюватиме приплив прямих і портфельних приватних інвестицій в індустрію туризму, а також дасть змогу зацікавити підприємства суміжних галузей у господарських звязках з туристичними підприємствами.

Перетворення податкових умов діяльності підприємств туристичної сфери на регіональному рівні, на наш погляд, може включати такі заходи: зниження податкового тягаря туристичних підприємств в частині платежів, що надходять до державного бюджету; надання податкових пільг юридичним і фізичним особам, що здійснюють інвестиції у сферу туризму; ухвалення законодавчих актів про пільгове оподаткування діяльності у сфері туризму; посилення контролю за використанням амортизаційних коштів і частини прибутку, призначеного для інвестицій.

Важливим завданням розширення джерел фінансування заходів щодо розвитку туристичних обєктів є розробка системи захисту вкладених коштів. Здійснення гарантій по інвестиціях у туристичну сферу можливе за допомогою: надання державних гарантій різних рівнів; створення регіональної системи страхування ризиків інвестування в туризм. З цією метою доцільним є створення державно-приватного об'єднання по страхуванню кредитів і інвестицій та надання йому права проведення всіх видів страхових операцій у сфері туризму, у тому числі на довгостроковій основі; вироблення дієвого заставного механізму, що забезпечує гарантії майном, закріпленим у державній власності; передача пакетів акцій туристичних підприємств, що перебувають у державній власності, у довірче управління інвесторам. Використання інструментів фондового ринку може активізувати механізм портфельних інвестицій у туристичну сферу регіону.

Розвиваючи фондовий ринок при наданні державних гарантій на цінні папери, випущені під реальні інвестиційні туристичні проекти, можна ініціювати приплив коштів приватних інвесторів (у тому числі населення). Під великі інвестиційні обєкти можливе створення цільових акціонерних товариств, де держава є одним із засновників і пайовим учасником (в особі конкретних регіональних і місцевих структур) і де акції мають повну гарантію викупу або гарантовані виплати дивідендів.

Однією з перспективних форм концентрації фінансових ресурсів з метою розвитку туристичної діяльності може стати формування інтегрованих підприємницьких структур, які мають міжгалузевий характер.

Подібні міжгалузеві обєднання повинні формуватися на умові пріоритетного розвитку туристичної діяльності і охоплювати виробничі, фінансові, торгівельні і інші напрями застосування комерційних зусиль.

Висновки


У дипломній роботі подано теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми вдосконалення механізмів державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні шляхом визначення теоретичних підходів, напрямів його вдосконалення. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

Ефективне функціонування системи державного регулювання передбачає вплив на всі аспекти розвитку індустрії туризму - правові, економічні, соціальні, політико-адміністративні, культурні і екологічні. У кожному з вказаних напрямів органами державного регулювання запропоновано застосовувати специфічний інструментарій впливу. При цьому державне регулювання повинно передбачати не лише використання широко розгалуженого інструментарію, але і враховувати наявність регіональної специфіки розвитку індустрії туризму. В умовах України ця необхідність пояснюється не лише існуючими міжрегіональними відмінностями видів і потенціалу природних туристичних ресурсів, обумовлених масштабами території країни, але і відмінностями в чинниках, що визначають характер розвитку індустрії туризму в регіонах: рівень соціально-економічного розвитку; характер культурно-історичної спадщини; масштаби індустріалізації, урбанізації; етнічний склад населення; екологічна обстановка.

Для сучасних умов України, що характеризуються передусім, низьким рівнем доходів більшої частини населення і, відповідно, слабими можливостями до подорожей, заслуговую на увагу досвід Франції по підтримці і розвитку соціального туризму. Аналіз зарубіжної практики дозволив виявити пріоритети державної політики регулювання і підтримки індустрії туризму, оцінити ефективність використаного інструментарію, можливість адаптації досвіду інших країн до вітчизняних умов. Незалежно від моделі організаційної побудови системи державного управління в введенні державних органів управління різних рівнів практично у всіх країнах знаходяться наступні ключові заходи: визначення пріоритетів розвитку індустрії туризму і розробка відповідних цільових програм; створення на міжнародній арені привабливого образу своєї країни і пропаганда її туристичних ресурсів; координація зусиль і ресурсів державного і приватного секторів для створення туристичної інфраструктури; забезпечення доступу до туристичних регіонів, охорона памяток; створення умов для стимулювання приватних інвестицій в індустрію туризму; визначення і здійснення пріоритетних заходів щодо маркетингу і реклами туристичних районів з метою підвищення їх привабливості; ухвалення правил ліцензування і контроль їх дотримання, а також якості туристичних обєктів і обслуговування туристів; збереження туристичних ресурсів, встановлення правил землекористування і охорони навколишнього середовища, контроль за їх дотриманням; організація системи професійної підготовки і перепідготовки кадрів для індустрії туризму.

Для вдосконалення планування розвитку туризму в роботі запропоновано перехід до принципів стратегічного планування. Потреба в стратегічному плануванні туризму на державному рівні обумовлена, по-перше, зростаючим темпом змін в зовнішній середовищі, як наслідок, зростанням невизначеності майбутнього, по-друге, державне планування є не тільки орієнтиром і джерелом інформації для вітчизняних туристичних підприємств, але і фактором підвищення їх конкурентоспроможності. З огляду на це нами були розроблена модель формування державної політики на основі стратегічного планування індустрії туризму. Проблеми розвитку туризму і створення сучасного туристичного комплексу можуть бути позитивно вирішені, якщо розглядуватимуться в широкому контексті державної політики реформ і будуть включені в середньо - і довгострокові програми соціально-економічного розвитку України. Планування розвитку туризму ведеться на міжнародному, національному і регіональному рівнях. На наш погляд, регіональні плани доцільно розробляти не лише на рівні окремих регіонів.

Формування державної політики розвитку туризму повинно будуватися на базі стратегічного планування, яке включає наступні етапи: визначення мети державної туристичної політики на основі аналізу і прогнозу факторів зовнішнього середовища, ретроспективного аналізу досвіду розвитку туризму в країні/регіоні, аналізу і прогнозу туристичного потенціалу країни/регіону з урахуванням цілей суспільства, соціальної і економічної політики держави; обґрунтування принципів державної туристичної політики; формування системи цільових показників і критеріїв оцінки ефективності; обґрунтування вибору пріоритетних напрямів туристичної політики; оцінка ресурсних можливостей; блок заходів створення сприятливих умов для розвитку туризму; розробка цільових програм по окремих напрямах і регіонах; розробка і реалізація планів конкретних заходів по виконанню цільових програм; поточний і стратегічний контроль, моніторинг змін внутрішнього і зовнішнього середовища.

З метою створення регіонального туристичного продукту запропоновано механізми реалізації регіональної туристичної політики, які включають виділення пріоритетних напрямів діяльності органів влади і включають визначення цілей розвитку індустрії туризму, аналіз середовища, розробку концепції розвитку індустрії туризму, маркетингову стратегію розвитку туризму в регіоні, методи реалізації програм розвитку індустрії туризму.

До напрямів подальшого дослідження розвитку механізмів державного регулювання індустрії туризму на державному та регіональному рівнях належать: підвищення інформаційної забезпеченості субєктів індустрії туризму, створення сприятливих умов для активізації діяльності в туристичній галузі, створення різноманітних аналітичних систем забезпечення діяльності субєктів індустрії туризму, підвищення ефективності моніторингу держави за динамікою конюнктури на регіональних туристичних комплексах.

Список використаних джерел


1.Азар В.И. Экономика и организация туризма / В.И. Азар. - М.: Профиздат, 2011.

2.Александрова А.Ю. Международный туризм / А.Ю. Александрова. - М., 2010.

.Алєксєєва Ю. Економіко-правові засади розвитку соціального туризму в Україні / Ю. Алєксєєва // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. - Х.: Вид-во ХРІДУ НАДУ "Магістр, 2004. - № 1 (19). - С.58-64.

.Алєксєєва Ю. Вплив державної політики на розвиток туристичної галузі України / Ю. Алєксєєва // Актуальні проблеми внутрішньої політики: зб. наук. пр. - К.: Вид-во НАДУ, 2011. - № 1. - С.103-107.

.Андрушків В. Міркування про можливості розвитку туризму в Україні / В. Андрушків // Аспекти самоврядування. - 2001. - № 3 (11). - С.31-34.

.Антропова А.А. Разработка механизма управления финансово-информационными потоками в туристическом бизнесе Донецкого региона / А.А. Антропова // Вестник Херсонского государственного технического университета. - 2009. - № 1 (10). - С.107-110.

.Бабарицкая В.К. Организация туризма: учебно-методическое пособие / В.К. Бабарицкая. - К., 1994. - 140 с.

.Бабарицька В. Розвиток міжнародного туризму в умовах глобалізації суспільно-економічних процесів / В. Бабарицька // Україна та глобальні процеси: географічний вимір. - К.; Луцьк, 2000. - Т.1. - С.347-351.

.Багров Н.В. Принципы и концепции рекреационного развития Крыма / Н.В. Багров // Український географічний журнал. - 1997. - № 1. - С.28-33.

.Басюк Д.І. Основи туризмології: навчально-методичний посібник / Д.І. Басюк. - Камянець-Подільський: Аксіома, 2010. - С.109.

.Байлик С.И. Гостиничное хозяйство. Проблемы, перспективы, сертификация / С.И. Байлик. - К.: ВИРА-Р: Альтпрес, 2001. - 208 с.

.Безносюк В. Туризм і його місце в соціально-економічного розвитку України / В. Безносюк // Регіональна економіка. - 2001. - № 1. - С.232-235.

.Бейдик О.О. Словник-довідник з географії туризму, рекреалогії та рекреаційної географії / О.О. Бейдик. - К.: Інститут туризму федерації профспілок України, 1998. - 130 с.

.Бейдик О.О. Рекреаційно-туристські ресурси України: методологія та методика аналізу, термінологія, районування / О.О. Бейдик. - К.: ВПЦ "Київ. ун-т, 2001. - 395 с.

.Бережна І.В. Особливості стану рекреаційної галузі Криму в контексті ефективного використання рекреаційного потенціалу регіону / І.В. Бережна // Схід. - 2008. - № 4 (62). - С.28-33.

.Борисов К.Г. Международный туризм и право / К.Г. Борисов. - М.: НИМП, 1999. - 352 с.

.Борущак М. Стратегия развития туристского региона: теория, методология, практика: монография: пер. с польск. / М. Борущак. - Мн.: БГЭУ, 2002. - 166 с.

.Буравченков А.О. Культура і туризм: взаємозалежність, взаємодія і збагачення / А.О. Буравченков, І.П. Гаврилишин // Культура на зламі тисячоліть: [філософія, туризм, освіта]: зб. наук. ст. - К., 1996. - С.89-102.

.Бухаріна Л.М. Розвиток системи державного регулювання туристичної галузі / Л.М. Бухаріна // Економіка та держава. - 2007. - № 12. - С.87-88.

.Бухаріна Л.М. Державна туристична політика України / Л.М. Бухаріна // Держава та регіони. Серія: Державне управління. - 2008. - № 1. - С.46-50.

.Бухаріна Л.М. Шляхи вдосконалення механізмів державного регулювання туризму в Україні / Л.М. Бухаріна // Держава та регіони. Серія: Державне управління. - 2012. - № 2. - С.33-39.

.Бухаріна Л.М. Інституційні засади державної політики у сфері туристичних послуг / Л.М. Бухаріна // Економіка та держава. - 2008. - № 5. - С.84-87.

.Бухаріна Л.М. Нормативно-правове регулювання діяльності у сфері туризму / Л.М. Бухаріна // Держава та регіони. Серія: Державне управління. - 2008. - № 4. - С.58-63.

.Бухаріна Л.М. Підвищення ефективності взаємодії органів місцевого самоврядування з субєктами туристичної діяльності / Л.М. Бухаріна // Університетські наукові записки. - 2008. - № 3 (1). - С.442-443.

.Бухаріна Л.М. Механізми державного регулювання сфери туризму на рівні центрального та місцевих органів виконавчої влади / Л.М. Бухаріна // Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України: матеріали науково-практичної конференції, 27 листопада 2007 р. - Харків: Вид-во ХарРІНАДУ "Магістр, 2007. - С.36-37.

.Бухаріна Л.М. Сутність державного регулювання індустрії туризму / Л.М. Бухаріна // Управління інноваційним розвитком підприємств України в умовах світових інтеграційних процесів: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених. - Дніпропетровськ, 2007. - Т.1. - С.61-62.

.Бухаріна Л.М. Напрями формування та розвитку галузі туризму / Л.М. Бухаріна // Децентралізація державного управління та розвитко місцевого самоврядування в контексті європейської практики: матеріали наук. - практ. конф.; тези доп. (2-3 жовтня 2008 р.) / відп. ред.В.Я. Малиновський. - Луцьк, 2008. - С.129-131.

.Бухаріна Л.М. Проблеми державного регулювання індустрії туризму на регіональному рівні / Л.М. Бухаріна // Наука і вища освіта: тези доповідей учасників ХVІ Міжнар. наук. конф. молодих науковців, м. Запоріжжя, 17-18 квітня 2008 р.: у 4 т. / Класичний приватний університет. - Запоріжжя: КПУ, 2008. - Т.2. - С. 209-210.

.Бухаріна Л.М. Удосконалення системи управління сферою туризму / Л.М. Бухаріна // Державне управління та місцеве самоврядування: тези VІІІ Міжнародного наукового конгресу, 2008 р. - Харків: Вид-во ХарРІНАДУ "Магістр, 2011. - С. 193.

.Бухарина Л.М. Госудасртвенная политика развития туризма / Л.М. Бухарина // Проблемы прогнозирования и государстывенного регулирования социально-экономического развития: материалы IX Международной научной конференции. - Минск, 2011. - Т.2. - С.225-227.

.Валевський О.Л. Державна політика в Україні: методологія аналізу, стратегія, механізми впровадження: монографія / О.Л. Валевський. - К.: НІСД, 2001. - 240 с.

.Виноградська А. Розвиток українського туристичного бізнесу / А. Виноградська // Економіка. Фінанси. Право. - 2000. - № 5. - С.13-18.

.Волошин Н.И. Международный туризм: правовые акты: учебное пособие / Н.И. Волошин. - М.: Финансы и статистика, 2002. - 400 с.

.Воротін В. Є. Державне регулювання інтеграційних процесів в Україні та його вплив на економічне зростання / В. Є. Воротін // Вісник УАДУ. - 2007. - № 4. - С.174-186.

.Гавран В.Я. Управління інвестиційною діяльністю в рекреаційно-туристичній сфері: автореф. дис. канд. екон. наук: 08.02.03/В.Я. Гавран; Мін-во освіти і науки України; Національний ун-т "Львівська політехніка. - Львів, 2010. - 19 с.

.Гайдук А. Формування туристичної ринкової інфраструктури як фактор підвищення ефективності функціонування ринку туристичних послуг / А. Гайдук // Регіональна економіка. - 1999. - № 2. - С.172-178.

.Герасимова А. Туристический бизнес: особенности бухучёта и налогообложения / А. Герасимова, М. Скапенкер // Экономика и жизнь. - 1996. - № 14. - апрель.

.Глобальний етичний кодекс туризму, 1999 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.world-tourizm.org.

.Гринів Л.С. Методологія і методика визначення нормативної ціни природних курортних ресурсів та платежів за їх використання / Л.С. Гринів. - Львів, 1992. - 26 с.

.Громадське харчування і туристична індустрія у ринкових умовах: зб. наук. праць. - Київ, 2009. - 238 с.

.Гудзь П.В. Информация в системе маркетингового управления курортным городом / П.В. Гудзь // Економіка та право. - 2001. - № 1. - С.71-74.

.Гудзь П.В. Механізми розвитку курортно-рекреаційних територій у сучасних умовах: автореф. дис. д-ра екон. наук: 08.10.01/П.В. Гудзь; НАН України; Ін-т пробл. ринку та екон. - прав. досліджень. - Донецьк, 2003. - 36 с.

.Гулич О.І. Актуальні питання інформаційного забезпечення розвитку туристично-рекреаційного бізнесу в регіоні / О.І. Гулич // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Регіональна політика сталого розвитку: принципи формування, механізми реалізації: зб. наук. праць. / НАН України; Інститут регіональних досліджень; редкол.: відп. ред. академік НАН України М.І. Долішній. - Львів, 2008. - Вип.5 (ХХХVІ). - С.563-569.

.Данилишин Б.М. Україна: проблеми сталого розвитку: наукова доповідь / Б.М. Данилишин, С.І. Дорогунцов, Е.М. Лібанова. - К.: РВПС України НАН України, 2007.

.Декларація з довкілля та сталого розвитку [Електронний ресурс]. - Ріо-де-Жанейро, 1992. - Режим доступу: www.world-tourizm.org.

.Декларація з світового туризму [Електронний ресурс]. - Маніла, 1980. - Режим доступу: www.world-tourizm.org.

.Державне регулювання економіки: підруч. для студ. екон. спец. вузів / І.Р. Михасюк, А.Ф. Мельник, М.І. Крупка, З.М. Залога; за ред.І.Р. Михасюка. - К.: Атіка: Ельга-Н, 2010. - 592 с.

.Державне регулювання економіки: навч. - метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / С.М. Чистов та ін. - К.: КНЕУ, 2008. - 208 с.

.Державне регулювання розвитку соціальної інфраструктури населених пунктів України: навчальний посібник / кол. авт.: В.М. Вакуленко, О.С. Ігнатенко, О.Ю. Лебединська та ін. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - 112 с.

.Державне управління: словник-довідник / уклад.: В.Д. Бакуменко (кер. творч. кол.), Д.О. Безносенко, І.М. Варвар та ін.; за заг. ред.В.М. Князєва, В.Д. Бакуменка. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - 228 с.

.Дергачов В. Формування зон вільного підприємництва туристичного курортно-рекреаційного призначення / В. Дергачов, О. Живицький, М. Тараканов // Економіка України. - 1992. - № 1. - 60-64 с.

.Джафари Д. Феноменология туризма / Д. Джафари // Теория и практика физической культуры. - 2007. - № 8. - С.23-27.

.Дмитренко В.М. Напрями вдосконалення механізмів розвитку туризму на регіональному рівні / В.М. Дмитренко // Держава та регіони. Серія: Державне управління - 2008. - № 4. - С.69-74.

.Дмитренко В.М. Виставкова діяльність, як складова туризму / В.М. Дмитренко // Матеріали круглого столу Всесвітньої Туристичної біржі (WTM) Лондон, Великобританія, 2009. - С.4-5.

.Добровольский А.Б. Активізація туризму в Україні на основі розвитку вільних економічних зон / А.Б. Добровольський // Проблеми економічної політики у вільних економічних зонах: матеріали міжнар. наук. - практ. конф. - Чернівці, 1995. - Ч.3. - С.75-78.

.Документи Всесвітньої Туристської Організації (ВТО), рішення її Генеральних Асамблей [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.world-tourizm.org.

.Долішній М. Концептуальні засади розвитку регіональної політики / М. Долішній // Зовнішньоекономічний курєр. - 2011. - № 7-8. - С.5-8.

.Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Э. Дюркгейм. - М., 1991.

.Економічний аналіз та його роль в управлінні регіоном // Регіональне управління: навчальний посібник / кол. авт.: Л.М. Зайцева, С.М. Серьогін та ін.; за наук. та заг. ред.Л.М. Зайцевої. - Д., 2000. - С.35-62.

.Євдокименко В.К. Регіональна політика розвитку туризму. Методологія формування. Механізм реалізації / В.К. Євдокименко. - Чернівці: Прут, 2009. - 288 с.

.Європейська Рамкова Конвенція загальних принципів транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів / за ред.С. Максименка, І. Студеннікова. - К.: Логос, 2000. - С.186-196.

.Живицкий А.В. Рекреационные аспекты концепции устойчивого развития приморских регионов Украины / А.В. Живицкий, Е.А. Доманюк, И.А. Бердников // Экономические инновации. - 2009. - Вып.6. - С.78-87.

.Жученко В.Г. Розвиток туристсько-рекреаційної діяльності на Україні: передумови та перспективи / В.Г. Жученко // Регіон. перспективи. - 2012. - № 1. - С.83-84.

.Закон України "Про туризм [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.rada.gov.ua.

.Зелінський К. Удосконалення статистичної методології і практики в сфері рекреації / К. Зелінський // Статистика України. - 1999. - № 3. - С.32-34.

.Зінченко В.А. Міжнародний молодіжний туризм в Україні (70-80-ті роки XX ст.) / В.А. Зінченко; НАН України; Ін-т історії України. - К.: Ін-т історії України, 2008. - 58 с.

.Зорин И.В. Теоретические основы профессионального туристского образования: монографія / И.В. Зорин. - М.: Совет. спорт, 2001. - 264 с.

.Ільїна О.В. Туризм. Рекреаційна географія: Поняття і терміни / О.В. Ільїна; Луцьк. ін-т розвитку людини Відкрит. міжнар. ун-ту розвитку людини "Україна. - Луцьк: Терен, 2011. - 104 с.

.Казачковська Г.В. Підвищення ефективності функціонування міського рекреаційно-курортного господарства: автореф. дис. канд. екон. наук: 08.10.01/Г.В. Казачковська; НАН України, Ін-т екон. - прав. досліджень. - Донецьк, 2003. - 20 с.

.Кабушкин Н.И. Менеджмент туризма / Н.И. Кабушкин. - 4-е изд. - М.: Новое Знание, 2004. - 432 с.

.Калитюк В.А. Рекреаційно-туристичний комплекс в умовах ринку / В.А. Калитюк. - Львів, 2009. - 162 с.

.Карсекін В.І. Проблеми розвитку готельного господарства в Україні / В.І. Карсекін, Т.І. Ткаченко // Економіка України. - 1997. - № 9. - С.41-46.

.Кравців В.С. Науково-методичні підходи та алгоритм розробки регіональних програм розвитку рекреаційної сфери / В.С. Кравців, В.О. Полюга, О.І. Гулич // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Ринкова трансформація України: проблеми та перспективи: збірник наукових праць / НАН України. Інститут регіональних досліджень. - Львів, 2004. - Вип.1 (XLV). - С.9-17.

.Крачило М.П. Іноземний туризм в Україні. Стан і шляхи розвитку / М.П. Крачило // Розвиток туризму в Україні. Проблеми і перспективи: зб. наук. пр. - К.: Словянський діалог, 1995. - С.39-45.

.Квартальнов В.А. Стратегический менеджмент в туризме: современный опыт управления / В.А. Квартальнов; Рос. междунар. акад. туризма. - М.: Финансы и статистика, 2009. - 489 с.

.Квартальнов В.А. Туризм / В.А. Квартальнов. - М.: Фінанси та статистика, 2011. - 320 с.

.Керецман В.Ю. Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти: монографія / В.Ю. Керецман. - К.: Вид-во НАДУ, 2002. - 188 с.

.Кифяк В. Розвиток міжнародного туризму як один із факторів становлення економіки України / В. Кифяк // Економіка України. - 1995. - № 7. - С.85-88 с.

.Козырев В.М. Туристическая рента как фактор саморазвития отрасли / В.М. Козырев // Теория и практика физ. культуры. - 2000. - № 8. - С.27-31.

.Козюра І.В. Місцеве самоврядування в Україні (становлення та еволюція): навчальний посібник / І.В. Козюра, О.Ю. Лебединська. - Ужгород: Патент, 2010. - 224 с.

.Концепція розвитку українських курортів: проект Держтурадміністрації України. - К.: ДТАУ, 2004. - 14 с.

.Котлер Ф. Маркетинг. Гостеприимство и туризм / Ф. Котлер, Дж. Боузн, Дж. Майкенз. - М., 2008. - 700 с.

.Король О.Д. Основи туристичного маркетингу / О.Д. Король; Чернівец. нац. ун-т ім.Ю. Федьковича. - Чернівці: Рута, 2002. - 110 с.

.Кравців B. C. Туризм в Україні: стан та шляхи активізації / В.С. Кравців // Зовнішньоекономічний курєр. - 2010. - № 7-8. - С.9-10.

.Крайник О.П. Економічний розвиток регіону: монографія / О.П. Крайник; за ред. М.І. Долішнього; УАДУ при Президентові України; Львів. регіон. ін-т. - Л.: Ліга-Прес, 2002. - 294 с.

.Крючков А.А. История международного и отечественного туризма / А.А. Крючков. - М.: Высш. шк. по туризму и гостиничному хозяйству, 1999. - 93 с.

.Кудинов Б.Ф. Из истории развития туризма / Б.Ф. Кудинов. - М.: Профиздат, 1986.

.Кулагина Г. Туристская деятельность в сателлитных счетах СНС / Г. Кулагина, А. Татаринов // Вопросы статистики. - 2009. - № 1. - С.27-32.

.Курортні ресурси України / за ред. М.С. Лободи. - К.: ТАМЕД, 1999. - 344 с.

.Лебединський Ю.П. Ресурсосбережение и экология / Ю.П. Лебединський, Ю.В. Склянкин, П.И. Попов. - К.: Политиздат Украины, 1990. - 223 с.

.Лебедько С. Туристические приоритеты - 99/С. Лебедько // Компаньон. - 1999. - № 23. - С.37-38.

.Лугова О.В. Управління інвестиційними ресурсами адміністративно-територіальних формувань в туристичній сфері / О.В. Лугова // Упр. сучас. міст. - 2003. - № 2/4-6 (10). - С.107-114.

.Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти) / О.О. Любіцева. - К.: Альтерпрес, 2011. - 436 с.

.Мальська М.П. Основи туристичного бізнесу: навчальний посібник / М.П. Мальська, В.В. Худо, В.І. Цибух. - Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. - С.28.

.Мацола B.I. Рекреаційно-туристичний комплекс України / В.І. Мацола. - Львів: Інститут регіональних досліджень НАНУ, 1997. - 259 с.

.Менеджмент туристичної індустрії: навчальний посібник / за ред.І.М. Школа. - Чернівці: ЧТЕІ КНТЕУ, 2003. - 662 с.

.Мерзляк А.В. Механізми державного управління іноземними інвестиціями: регіональний аспект: монографія / А.В. Мерзляк; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - 300 с.

.Мілашевська О.І. Організаційно-методичні засади формування спеціальних туристично-рекреаційних зон: автореф. дис. канд. екон. наук: 08.02.03/О.І. Мілашевська; Наук. - дослід. екон. ін-т. - К., 1998. - 20 с.

.Методические рекомендации по экономической оценке и оптимизации использования лечебных рекреационных ресурсов. - Львов, 1983. - 40 с.

.Мироненко Н.С. Рекреационная география / Н.С. Мироненко, И.Т. Твердохлебов. - М.: Изд-во МГУ, 1981. - 207 с.

101.Митровцій І. Організація туристично-рекреаційного процесу в нових економічних умовах: проблеми і перспективи [Електронний ресурс] / І. Митровцій, С. Болдижар. - Режим доступ: www.tour <http://www.tour>. сom.ua/publications.

.Мордвінов О.Г. Природокористування в аграрній сфері перехідної економіки України / О.Г. Мордвінов; Ніжин. держ. пед. ун-т ім. Миколи Гоголя. - Ніжин: Вид-во НДПУ, 2011. - 187 с.

.Мордвінов О.Г. Державне управління аграрним природокористуванням України в умовах ринкової трансформації: автореф. дис. д-ра наук з держ. упр.: 25.00.05/О.Г. Мордвінов; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. - К., 2009. - 32 с.

.Наймушин А. Социальний туризм / А. Наймушин, В. Белолипцев. - М.: Финансы и статистика, 2008. - 245 с.

.Населення і трудові ресурси села: навчальний посібник / за ред.П.Т. Саблука, М.К. Орлатого. - К.: Ін-т аграр. політики УААН, 2002. - 277 с.

.Наказ Держтурадміністрації України та Держкомстату України "Про затвердження Методики розрахунку обсягів туристичної діяльності від 12.11.2003 р. № 142/394 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.rada.gov.ua.

.Національна система туристсько-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича" / Г.П. Науменко, С.В. Грибанова, О.П. Дорошко та ін. - К., 1998. - 401 с.

.Нижник Н.Р. Системний підхід в організації державного управління: навчальний посібник / Н.Р. Нижник, О.А. Машков; за заг. ред. Н.Р. Нижник. - К.: Вид-во УАДУ, 1998. - 160 с.

.Окландер М.А. Статистичний моніторинг внеску туризму в економіку території / М.А. Окландер, О.Г. Милашко // Статистика України. - 2002. - № 4. - С.49-52.

.Олесневич Д.Л. Регіональна організація туризму у Великобританії / Д.Л. Олесневич, С.П. Кузик // Регіональна політика України: наукові основи, методи, механізми. - Л., 1998. - С.52.

.Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку: навчальний посібник / кол. авт.: Н.Р. Нижник, С.Д. Дубенко, Н.Г. Плахотнюк та ін.; за заг. ред. Н.Р. Нижник. - К.: НІЧЛАВА, 2003. - 288 с.

.Организация туризма / под ред.Н.И. Кабушкина, А.П. Дуровича. - М.: Новое Знание, 2004. - 632 с.

.Орлов А. Правові проблеми визначення понять курортних, лікувально-оздоровчих і рекреаційних територій / А. Орлов // Підприємство, господарство і право. - 2008. - № 5. - С.48-50.

.Пал Л.А. Аналіз державної політики / Л.А. Пал; пер. з англ.І. Дзюб. - К.: Основи, 2009. - 422 с.

.Панасюк Б. Державне регулювання економіки / Б. Панасюк // Економіка України. - 1994. - № 1. - С. 19-23.

.Педагогіка туризму: навчальний посібник / В.К. Федорченко, Н.А. Фоменко, М.І. Скрипник, Г.С. Цехмістрова. - К.: Слово, 2004. - 296 с.

.Пермінова Г. Тенденції розвитку туризму в Україні на межі тисячоліть у контексті світового досвіду / Г. Пермінова // Україна, українці, українознавство у ХХ ст. в джерелах і документах: зб. наук. пр.: у 2 ч. - К., 1999. - Ч.2. - С.570-577.

.Пилипенко С. Туристична галузь України: інвестиційний аспект / С. Пилипенко // Командор. Вісн. держ. службовця. - 2002. - № 1. - С.38-41.

.Пи П. Туризм как экономический феномен / П. Пи // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература: реф. журн. - Серия 2. Экономика. - 1994. - № 2. - С.58-94.

.Полюга В. Аспекти статистичного вивчення стану туристичної галузі регіону / В. Полюга // Регіональна економіка. - 2001. - № 2. - С.176-180.

.Полюга В. Методи активізації діяльності субєктів туристичного господарювання на ринку рекреаційних послуг / В. Полюга // Науковий вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ. - Чернівці: АНТ Лтд, 2004. - Вип.1. Економічні науки. - Ч.2. - С.38-41.

.Правове регулювання туристської діяльності в Україні: станом на 1 січ. 2002 р. / за заг. ред.В.К. Федорченка. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 800 с.

.Про затвердження Програми розбудови туристичної інфраструктури за напрямами національної мережі міжнародних транспортних коридорів та основних транспортних магістралей у 2004-2010 роках: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 трав. 2004 р. № 612 // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 19. - Ст.1328.

.Про утворення Ради з питань туризму: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 серп. 2004 р. № 1045 // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 32. - Ст.2164.

.Про утворення Наукового центру розвитку туризму: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серп. 2002 р. № 1132 // Офіц. вісн. України. - 2002. - № 34. - Ст.1572.

.Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 квіт. 2002 р. № 583 // Офіц. вісн. України. - 2002. - № 18. - Ст.935.

.Про схвалення Концепції розвитку санаторно-курортної галузі: Постанова Кабінету Міністрів України від 23 квіт. 2003 р. № 231-р. // Офіц. вісн. України. - 2003. - № 17. - Ст.785.

.Затвердження заходів щодо державної підтримки розвитку молодіжного та дитячого туризму: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 трав. 2004 р. № 298-р. - К., 2004.

.Про затвердження заходів щодо розвитку іноземного і внутрішнього туризму: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 черв. 2003 р. № 390-р // Офіц. вісн. України. - 2003. - № 27. - Ст.1339.

.Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму: Указ Президента України від 14 груд. 2001 р. № 1213/2001 // Офіц. вісн. України. - 2002. - № 51. - Ст.2266.